Ой Ви ж мої діти, степовії квіти.
Нікому у спеку вас сльозами вмити.
Нікому зірвати, поки не змарніли.
Тож Ви над землею голови й схилили.
Та де ж тая Мати, що вас засіяла?
Та де ж такя діва, що вами вквітчала
Головоньку, на рушик ставаючи.
Козака-сокола, вірненько кохаючи?
Чи було то, чи нам наснились: правда, воля,
Чи жили вони коли у душах наших?А може..
Тії маки у полі -То чиясь головнька,
Що в Світ зазирає?
Та душі своїй миру, спокою сторіччям чекає...
Не сумно, бо молоді ми, не страшно вмирати.
Та хочеться які тії маки весілля дочекати.
Та хочеться як тії соколи, волі радіти
Не серед степу рідного, мов на чужині, марніти
