Коли погасли зорі в небі,
І в місті стала темно тінь,
Я споглядав в вікно далеко,
Й думками покривалась тінь.
Гадав життя було чудове,
І повне радощів воно,
Усе було таки казкове,
Як би ж не стало що було.
Я лиш хотів щоб все змінилось,
Щоб було так як і було,
І досить часто мені снилось,
Ось те життя що вже пройшло.
Життя минувшого із часом,
Я бачу щастя певну річ,
Кохання вірне не минає,
Лиш більше так душа болить.
І боляче кохати щиро,
Й надіятись у небуття,
Кохати сильно, вище неба…
Й не забувати це щодня.
І тільки вірити й чекати,
Надіятись лиш на одне,
Що ми з тобою будемо разом,
І доля нас таки зведе…
І те дитя що ще маленьке,
Буде зростати у сім’ї,
Воно завжди так буде знати,
Про піклування у житті.
І час від тобі буде пісня,
Що лиш лунає у вухах,
І мовить лиш все буде добре,
І є надія лише так…
Та жаль ось те кохання щире,
У чому лиш його вина?
Так безсердечно ти вчинила,
І підло кинувши пішла…
Кінцем прологу є надія,
І щирі дійсно почуття,
Кохаючи я не забуду…
Я згадую я все щодня...
А.А.Отченко
Я ВІДПУСТИВ ЇЇ ТА НЕ КОХАННЯ... ВОНО НЕМОВ ЗАСІЛО В МЕНІ.. І ГРИЗЕ МЕНЕ СПОГАДАМИ З СЕРЕДИНИ... ВСЕ Ж ТАКИ ЧОТИРИ РОКИ РАЗОМ І СИН МАЛЕНЬКИЙ І ТУТ ПІСЛЯ ТРАГЕДІЇ ВСЕ ... МАВ ВСЕ І ЗАЛИШИВСЯ НІ З ЧИМ..