Не проводжай мене від отчого порогу
Коли піду шукати щастя у світи,
Не проводжай мене в далекую дорогу
Лиш вогник незгасимий в серці засвіти.
Нехай він світить у житті незгасне
В захмарені й погожі ясні дні,
Дороговказом, зіркою у небесах палає
Доріженьку до щастя вказує мені.
Сльозу зрадливую з очей своїх зітри
І помолися богу, сину щастя побажай
Щоб з ним були попутнії вітри
На сході сонця зрання сина виглядай.
Прийду я обійму і ніжно поцілую
Хустинку в квітах у дарунок принесу,
Рідненька мамо, не стару й не молодую
Тебе до свого серця міцно пригорну.
Відчую тепло рук твоїх стареньких
Схилюся в коси миті у любистку-зіллі,
А яблука на яблунях колись маленьких
Вже виросли, дозріли на дорослім гіллі.
Спасибі, мамо, що в дорогу сина
Провела і вогник в серці засвітила,
Щоб сина, – для тебе він завжди дитина,
В житті доріженька щасливая водила.
Щоб світлою і рівною була дорога
Гостинною впродовж всього життя,
Не забував дороги до батьківського порога
І прислухавсь до серденька свого биття.
