В мертвому тілі немає Бога.
Назад вже не приймуть смарагдові хащі,
Не тікай, бо ж навіщо тобі дорога,
Коли не знаєш, чи стане краще?
Під ялинами холодне юнацьке тіло,
Біля нього Чугайстер плаче.
Борода у Чугайстра біла.
Дідуган постарів неначе.
— Не губи ще й мене, Чугайстре,
Бо зі мною погубиш трави:
Я зриваю зорі – і сію айстри,
Маків зерно витинаю з шматків заграви.
— Не бреши, бо зерно розсипає Вітер,
Він і сіє зірки на небо.
Мавко, пам’ятаєш минуле літо?
Мав ще жаль я тоді до тебе.
— Не губи, дідусю, тебе благаю,
Бо погубиш зі мною води:
Ріки сльозами щодня напуваю,
Росою наповнюю квіти й лелію броди.
— Ріки щодня напувають Верби,
Їх ще іноді Дощ лоскоче.
Який ж потічок твої сльози солоні стерпить?
Де ж ти, мавко, сплакала сині очі?
— Не губи мене, діду, — погубиш Сонце:
Колискові йому співаю,
Бо для нього щасливий сон – це
Пісня, в якій тепло отам, за краєм.
— Та який вже сон буде у того Сонця,
Коли ти брата йому убила?
Унція ртуті й лужноземельний стронцій –
Ось твоя, мавко, сила?
— Чугайстре, що ти таке говориш?
Понад життя кохаю цього я хлопця!
Більше за пісню, більше за гори,
Більше за це дурнувате Сонце.
— Не бреши, мого ти згубила сина,
Під деревами мертве юнацьке тіло.
— Це твоя, Чугайстре, провина,
Грав йому ти всю ніч, поки ще ватра тліла
ID:
553726
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 22.01.2015 14:53:25
© дата внесення змiн: 22.01.2015 14:53:25
автор: А.Чурай
Вкажіть причину вашої скарги
|