***
скажи мені, Стейсі, чому я боюся цих стін,
що вростають у спину холодним проваллям підвалу?
у чому їх суть: у бажанні провалу,
що стікає краплинами поту з цеглин?
не тремти - ти тримаєш рево́львер,
учепившись за гак манікюром…
о, Стейсі, не зраджуй собі!
натисни!
у моїй голові одночасно мільярди думок,
наче мухи дзижчать, розбиваючи мізки об скло;
переляканий бог
отупіло поставив на кін, все що мав –
і програв
на останньому місці автобуса…
я повільно втрачаю свідомість
в жерлі темному кулевипльову,
на губах моїх уст твоїх мед
вже змішався із збройною змазкою…
знаю, Стейсі,
що слів моїх черги із горючого крику «максима»
не потрапили в ціль,
осіклися об каски невідомих бійців,
переплавились в жертву напів-братьських могил…
ти пробач, не знайшов я прицільних калібрів,
щоб відмітитись в серці твоїм!..
ось і все покаяння,
не чекай молитов і прощень, я втомився блукати в підвалах…
натискай, люба Стейсі, убивши вагання…
може, це ще кохання!
18.07.2014р.
Читається трохи важкувато ( вдруге переглядала значно повільніше, з паузами для роздумів), але основна думка твору не губиться у жодній фразі. Дуже сподобалось - про слова у братській могилі.
Андрій Люпин відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00