Не можу забути тієї ночі
(Не знав, що у нас вона
остання),
Коли заглянув в твої очі,
Не було в мене здивування.
Ти вкотре відвернула
погляд вбік,
Боялась, щоб наші погляди
зійшлись.
І знаючи тебе уже не
перший рік,
Зрозумів, що ми таки
розійшлись.
Поговорюють, що на цілий
світ сердитий,
Що розгулявся я через
тебе, бо кохаю тебе
Що ходжу другий тиждень
вже не бритий,
Що зовсім (завдяки вам)
занапастив себе.
Та ви збоку, вам видніше,
Кажуть, збоку видно все.
(А само ж то не мудріше,
І «мудрість» та росте й
росте…)
Чому з легкістю повірила ти
їм?
Чомусь зовсім не вірила
мені.
Чи коли образив вчинком
своїм?
Чи з уст було у ж стільки
брехні?
Чому пусті балачки – плітки,
Зуміли зруйнувати нас?
Не винні в тому ті тітки,
Зрозумів, коли минув час.
Не можуть так легко
згаснути почуття
(Якщо ти щось до мене
відчувала),
Не так просто взяти й
стерти із життя
Людину, яку хоч трішечки
кохала.
Але коли розум хоче тебе
проклинати,
То серце не дозволяє цього
робити,
Бо можна багато хорошого
згадати,
За щось же зміг тебе я
полюбити.
