Жива! Жива!
І знову!... Ще жива.
Невже ще можеш дихати повільно?!
Самотність тиху втримати спокійно.
Відчути біль людський без почуття.
Поки ти тут, тримай мене надійно,
лиш один шквал й тебе уже нема.
Не будь лукавою, не треба правду крити,
повідай те,що ти таки одна.
Брехнею море щастя не відкрити,
зітри з обличчя втрачене життя.
Вже час іти назустріч зі світанком,
уже туман спустився на обід,
вечірні зорі випали за ґанком.
Одне й те саме скільки-скільки літ.
А ти ще тут.
По ранку і до ночі.
Знов повернулася,і знов таки сама.
Сідай отут,зустрінем разом вечір,
розповідай про щастя безкінця.
Бери образ,знущань бери,брехні.
Та випий цукру,так буде смачніше.
Ну ось. Тепер ми не одні,
прийшов і біль погрітися надвечір.
Піду підкину смутку до печі,
ато надія буде недоречна.
Тепла боїться,бачиш,вже й нема.
Пішла мабуть туди де холоднеча.
А я все тут.
Печу,розігріваю.
Не треба щастя,буду в тебе я.
Ти що?!Невже насправді плачеш?
Іще не розгубила почуття?
Таке як тане лід неначе.
Мабуть таки лишилось каяття.
Ну досить! Досить! Я тобі не вірю!
Я скільки років знищую тебе.
Де скільки сліз?Таки це неможливо.
Хитруєш мабуть,винна я сама.
Навчила все ж чомусь,хоч ти й дитина,
та все ж уже немає вороття.
Та й добре це, мене б ти залишила,
покинула би там тай і пішла.
Ну годі вже… Піду перепочину.
А ти сиди. Чекай своє життя.
Я повернуся скоро,за хвилину.
Сиди… Сиди… Немає вороття.