Вона.
Вона так любила, закутавшись в теплу коричневу ковдру, забиратися з ногами на старе протерте ліжко й в сотий раз перечитувати улюблений роман. Щиро переживати за долю кожного героя, плакати над болючими втратами, палати від радості за всі прекрасні моменти, тихенько зітхати й шептати собі: «Ось би зустріти такого, як він…». А потім від задоволення закинути голову на молочно-ніжну подушку, сумно посміхнутись сама собі й сказати: «Дурненька, таких не існує…».
Вона так любила мовчки слухати, незважаючи на норовливий характер та невміння мовчати. Годинами могла сидіти й дивитися співрозмовнику у вічі, бо шукала в них сенс – безсмертну руїну вагою в 21 грам. Шукаючи спокій в чужих очах, її власна душа гусла від почуття самотності, перетворювалась на цукровий мед, від якого було солодко й гидко одночасно. Так, вона хтивий гурман, але це блюдо надзвичайно ризиковано їсти.
Вона так любила дивитись на небо, розмірковуючи про нездійсненне з пензлем в руках і надією в серці. «…Повір, такі існують. Ти його чекаєш і він неодмінно прийде…». Сама ж розуміє, що наївні думки потихеньку зводять її з розуму, але все рівно заплющує очі й летить: під ногами все теж кохане небо, мрія бере під своє рідне крило, думки рентгентом проникають у серцевину та вщент розбивають навколишній світ. І лагідний шепіт виводить її із нірвани: «Привіт. Знаєш, я також люблю дивитись на небо…».
