|
Баба Дарина була мовчазною.
Не любила багато балакати, слухати пустих бесід, та й, здається, усміхатися також, бо домашні вкрай зрідка бачили її розпогоджене обличчя. Була собі тихою, сумирною і трохи зажуреною незалежно від погоди, дня чи пори року.
Мала двоє дорослих одружених дітей, що жили зі своїми сім’ями хоч і неподалік, але окремо від матері, троє онуків та одну онучку, Оксанку.
Оксанку баба Дарина любила, здавалось, найдужче з усіх.
Чим та собі заслужила такого привілею – ніхто достеменно не відав, проте деякі здогадки усе ж навідували Дарчиних доньок. Оте горезвісне жіноче шосте чуття робило ті здогадки переконаннями, про які вони, бувало, нишком від матері помежи себе перемовлялися …
Добре пам’ятали обидві, як було їм тринадцять і десять, одного дня ранньою весною зібрав їх батько свої речі у стару потерту і вицвілу від часу валізу, і, скупо попрощавшись із ними малими, пішов у ніч.
Дівчатка дивились у вікно за батьком і не розуміли: де він зібрався їхати? чому не відповідав на їхні прискіпливі запитання? лише кваплячись сухо повторював – побачимось, скоро знову побачимось…
Дарку стрів надворі. Йшла з дійницею від корови. Бачили, як бліде світло від електричної лампочки над вхідними дверима заледве вихопило дві німі постаті, коли батько, зупинишись на хвилину чи дві, якось незграбно і поспіхом обминув матір, рвучко кинувся стежкою до брами, і розчинився у темряві.
Як випала з її рук дійниця, і глухо вдарилася об землю дном, здійнявши догори білий фонтан свіжоздоєного молока. І воно, паруючи, щедрим теплом оросило ще задубілу, промерзлу землю… А вона там і сіла коло білої калюжі, затуливши обличчя хустиною, зірваною з туго заплетених, у бублик викладених кіс...
Батько покинув їх заради любові до іншої жінки.
Люди селом шепотілися, шемрали, смакували подробиці цієї ганебної події, десь пліткуючи правдою, а десь, як бракувало правди, приправляли язики вигадками.
Дарина намагалась не слухати, не говорити про це і не згадувати також. Забороняла і донькам. А всі їхні запитання, що лились справжнім бурхливим потоком, незмінно залишалися без відповіді.
- Виростете - самі усе зрозумієте, – відбивалась знеможено, коли ті, наслухані пересудів, занадто діймали матір.
Дівчата вмовкали, дивлячись на німий біль в її сумних очах. І з часом навчилися гамувати природну цікавість і дитячу злість на батька материною тихою любов’ю - звідкись знали, що вона продовжує любити його навіть тоді, коли він не збирався до неї вертати.
Зустрічалися і з татком. А той приходив не часто. Чекав їх, зазвичай, біля школи. Давав трохи кишенькових грошей чи ласощі. Винувато потупивши погляд, обіймав їх і знову надовго зникав з їхнього життя.
Про ті візити мамі вони не хвалились . Здогадувались, що так буде краще. А вона й так усе знала – сердобольні односельчани не забували їй про все доповідати.
Життя собі крокувало поволі.
Дарка важко працювала удома й у місті, на швейній фабриці. Ночами шила для сусідів, знайомих і на своїх дівчаток, аби діти були вдягнені та не голодні. Час від часу отримувала на своє ім’я скупі грошові перекази від чоловіка, що таким чином намагався пам’ятати про своїх дітей.
Дівчатка росли - мати старілася.
Ось уже й школу обидві закінчили. Здобули освіту - одна педагогічну, інша бухгалтерську. Заміж повиходили.
Поступові але впевнені зміни перекроювали життя на свої лади.
І тільки в материній хаті декотрі речі не зазнали ніяких змін – батькові. Ті, котрі він залишив по собі, як вибирався від них назавжди. Мати з дивною, аж хворобливою ревністю пильнувала, аби в ту кімнату, що служила колись їхньою з батьком спальнею ніхто не заходив без зайвої потреби і не рушив, боронь Боже, того, що колись належало її чоловікові.
Чи може чекала на його повернення?
Мабуть ні. Давно вже ні… Проте, музейність тих речей берегла, як зіницю ока...
Обидві доньки були схожими на матір. І зовні, і характерами. Хлопчики-онучата - на своїх батьків. І тільки маленька Оксанка від самого народження була викапаним дідусем.
Бабусині очі тепліли і зволожувались, коли довго і задумливо спостерігала за онукою. Брала її за дрібне рученя і заводила у "святая-святих" – спальню-музей, де дозволяла малій роздивлятися старі світлини, торкатися дідусевих фотокарток, повторюючи:
- Бачиш, Оксанцю, це твій дідусь. Подивись, як ти на нього схожа - ті самі очі, ніс та злам брів... Такі ж округлі вилиці та ледь задерте вгору підборіддя із звабливою ямочкою посередині... Бачиш? Справжня дідусева копія.
- Бачу, бабусю. А де мій дідусь? – Запитувала мала.
- Нема, Оксанко. Давно нема… - Зітхала Дарина і, лагідно підштовхнувши до дверей, випроводжувала малу з хати.
Згодом, як подорослішає, дізнається Оксана від матері, що її дідусь живе у сусідньому селі. Має дружину, молодшу від баби Дарини на п’ятнадцять років, та двох дорослих синів. Що мати й тітка спілкуються з ними зрідка, потайки від баби. Хоч вона, здається, про все здогадується, тільки вигляду не подає…
Померла баба Дарина, як Оксані сповнилося двадцять. Одразу по Різдві. Дівчина тоді якраз на зимові канікули приїхала з міста, де навчалася у ВУЗі, здобуваючи, як і мати, освіту педагога.
За бабою Дариною банувала довго – дуже любила стареньку. Усе хотіла, аби та хоч приснилась їй. Але баба Дарина у снах не навідувала ні доньок, ані онуків.
Аж десь коло року потому наснився Оксані сон.
Прийшла вона до баби Дарки, а та гарно вбрана, у святковій сорочці, у біленькій хустині, сидить у своїй хаті весела і усміхнена. Дивиться на Оксану і вказівним пальцем підкликає онучку ближче до себе...
Оксана підходить до неї, а вона й каже:
- Оксанцю, скажи своїй мамі, аби готувалася у цей четвер до весілля.
- До весілля, бабцю? У четвер?
- Так. У четвер.
- До чиєго весілля, бабцю?
- До мого. У нас із твоїм дідом весілля буде. Я знову виходжу за нього заміж. Спершу відгуляємо весілля, а тоді вже я з ним про все побалакаю! – І так усміхнулася лукаво, ніби виказала величезну таємницю.
Про дивний сон Оксана мамі розповіла.
А вдосвіта в четвер у вікно постукали.
Прийшов мамин брат сповістити про дідову смерть...
ID:
442952
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.08.2013 00:13:08
© дата внесення змiн: 13.08.2013 19:48:18
автор: Адель Станіславська
Вкажіть причину вашої скарги
|
Щемно, але гарно описали твір.
