Мальви білії зранку кохались в траві,
Пелюстки розпускали лапаті.
Цілували їх джмелики в губи й бджілки,
Гріли ніжки свої у пилку волохаті.
Під капличкою липа стара, в молоці,
Скільки років їй сивих, не знати.
Квітом сипляться світлії очі її,
Притулилась щокою до рідної хати.
На траву біля неї щасливий приліг,
Ой, як пахне ж цей цвіт медунковий.
Блимнув зайчиком промінь на мамин поріг,
Полетів у дитинство метелик ранковий.
Щем розлився солодкий в дитячій душі,
Я думками за ними полинув.
Тут колись цілували мене спориші,
Паничі колихали, як рідну дитину.
Соловейко затьохкав, струною збринів,
Спив з округи красу світанкову.
Здарував бурлакові, беріг він мені,
Заховав до пори у своєму смичкові.
Полетіла удалеч, як пісня душа,
Щойно випила зайвого рому.
Било серденько в грудях маленьке пташа,
Повернулось нарешті, до рідного дому!
Так ностальгійно і трепетно... Аж душа защеміла від такого щирого синівського єднання з рідною землею, від любові і теплих спогадів, що наповнили серце ЛГ...
Дід Миколай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Пройняло! 
