Мені всі кажуть: «За що ти любиш Україну?
Поглянь в народ! Тут пекло, не життя.
І з кожною хвилиною стає лиш гірше
І боязно за діток і за майбуття.»
А я в цім пеклі народилась
І почувала себе як в раю.
Та чи можливо називати пеклом
Як соловей співає у гаю?
Як хвилею колишуться від вітру ниви,
Як річенька на сонечку блищить,
А як здіймаються до неба гори,
Й повітря між деревами летить.
Мені твердять: «Тікати треба звідси -
В Америку, в Європу, хоч кудись.
Ми в Україні владі не потрібні
На неї в серці тільки ненависть і злість!»
А на чужині ви комусь потрібні?
А на чужині хтось чека на вас?
Звичайно краще куштувати пиріг з чаєм,
Коли він спечений уже за вас.
Коли вже німці замісили тісто,
Французькі печі випекли його
А італійці перед цим посіяли пшениці.
Іспанці ж відділили луску і зерно.
І щиро вірячи в своє, кидають фрази:
«Чекай, ти заспіваєш іншої мені.
Коли сім’ю прогодувати буде нічим,
Ти проклянеш усе, що є на цій землі.»
Та ні, я прокляну себе у першу чергу,
Що не зробила для покращення життя.
Що тільки плакала ночами і жаліла долю,
А вдень тягла ярмо покірності і забуття.
