Коли ішла я повз смітник,
То почула душі крик
Померлої колись сосни
Вона сказала: «Напиши.
Коли я була іще мала
Від народження десь років два,
Якби ви бачили мою сім’ю
Багату, сильну і густу.
Мир і спокій був між нами
Шуміла я тоді з братами
І сестри старші красувались
Здається й часу не здавались.
Я гралася із сильним вітром,
А дуб могутній шуршав листом
Й матуся мною любувалась,
Як я росла і посміхалась.
Та світ мінявся, прийшло горе,
Коли зима у очі коле
Прийшла людина у наш ліс
Й застигло серце в нас усіх.
Якби то так, щоб любуватись
І нами видними пишатись
Так ні, сокира гостра у руці
Й лукавий задум на лиці.
Машини за нею й трактори
Рубай красунь, з корінням рви
Вивозять всіх на пилорами,
А ми росли, росли роками.
Пішла в роботу бензопилка
Стовбур упав, ламалась гілка
Ніхто не бачив наших сліз
І ніби в серце ніж заліз…
Спершу пиляли хто старіше
Бабусі, мами, спустились нижче
Потім сестер. Пилка співає
Тріски летять, жалю немає.
Ми закричали: «Зупиніться
Серце майте, схаменіться!»
Мами кричали: «Нас рубайте,
Тільки малечу не чіпайте!»
І зашуміли наші крони
Злітали злякано ворони,
А у людей немає серця,
Нема дверей, хто би не дерся.
Потім до нас дійшла сокира
Я не помру, ще не година
Я зойкнула, сокира – цюк!
Собі радіє лісоруб.
Потім темінь, я пам’ятаю,
Як галявину свою минаю
Те місце, де колись росли
Тепер лишилися від нас сліди.
Ніч, зима, ось пилорами
Там лежать сестрички, мами
На їх корі сльоза застигла…
Нажитися я ще не встигла.
Ранок. Все чуже й не рідне
Серце невидиме у тілі стигне
Люди – мурахи повставали
Хто на роботу, а хто далі.
Новий рік до них іде
Турботи свята їм несе
Мене поставили в густі ряди
Других на купи, ось бери.
Сосни лежать, вони не знають,
Що отут і повмирають
І не потраплять в чиюсь хату
Дуже бідну чи багату.
А ми ж усі, усі родина
Усі прекрасні, а людина
Носом крутить, вибирає,
Що про красу вона ще знає?
Я на базарі, люд проходить
Когось купують, хтось не підходить
Сосну кидає хтось на плечі
Новий рік, святковий вечір.
Надвечір’я, люди сховались
До гулянок готувались,
А на землі і на морозі
Сосни лежать, чекають досі.
Що хтось прийде, хтось іще купить,
Повісить іграшки, полюбить,
Що навкруги усі зрадіють…
Сосни про це нехай не мріють.
Тихий стогін вухо крає
Мене рукою хтось хапає
Я не пручаюсь, рук не маю
Нічого в світі не міняю.
Знову дорога, людська хата
В тіла сестер моїх убрана,
Із сосни у хаті меблі
Вони росли, а зараз мертві.
Мене поставили, прибили
Прикрасами принарядили
Радість - людям, дітям – сміху
Смерть моя несе їм втіху.
Новий рік, всі п’ють, гуляють,
А я мовчу, вони не знають,
Що кожна голка помирає
Сохне, сохне й відпадає.
Пройшли свята, пройшла неділя
Тепер до мене нема діла
Ні дорослим, ні їх дітям
Скоро стану звичним сміттям.
Святкові радості скінчились
І в мене думки примирились,
Така вже доля, я не вічна
Життя скінчилося трагічно.
Я в’яла, сохла, сумувала,
Я потихесеньку вмирала
Останні думки пролітали
Я полечу додому, вдалі.
У той лісок, де ми шуміли
Тягнулись вверх і шепотіли
Торкались кронами, гілками
Там, де батьки росли віками.
Там де птахи цвірінькотіли
Де ми росли, жити хотіли…»
Раптом спогади пообривало
Так легко, легко тілу стало.
Усе. Несли колюче тіло
На смітник і це не диво,
Так усі сосни помирають
Вони сміття, вони згнивають.
Ліс і сосни, чутно пилки
Не чутно плачу дерев тільки
І все повториться із року в рік
Й за віком вік, за віком вік.
20.02.2010
ID:
392174
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 13.01.2013 20:40:00
© дата внесення змiн: 13.01.2013 20:40:00
автор: temapk
Вкажіть причину вашої скарги
|
