Шановному земляку, уродженцю с. Біловоди Сумського району, поету Івану Ливу(Івн Летюка) присвячую:
Серед степу вітер броде,
Лине з хмар пташиний спів.
Тут сховались Біловоди
У хлібах від ворогів.
Тихо плюскає ставочок,
Він купа небес блакить.
І, зігнувшись у клубочок,
Десь і райдуга тут спить.
В нетрях верб кує зозуля,
Небо плавиться від зорь.
Вітерець прибіг із поля,
Маца платтячка тополь.
Чепурненькі сплять хатини,
Потопають у садках.
Які дружні тут родини!
Майстровиті у руках.
В тяжкій праці все створили –
Був не щедрим Божий дар!
Та ще й край свій боронили
Від ординців і татар.
На Москву колись Великий
Тут ішов поштовий тракт.
Може й Пушкін трактом їхав,
Та в житах сховав талант?
Бо і люди тут співучі,
Повні сили і краси.
Мов cтрумок весняний ллються
В срібло злиті голоси.
Проїжджав тут і Шевченко
Разом з Щепкіним колись,
Бо поставити виставу
Для Ліщинського взялись.
Тож у Юнаківці ждали
З нетерпінням цих панів.
І вони підготували!
Йшла вистава кілька днів.
Біловоди, Біловоди…
Я чому про вас згадав?
Не від суму чи негоди –
Іван Лив тут проживав,
Свій талант в селі кував.
Ромни,Петропавлівськ і Пахта-Аральськ,
Сари-Агачинськ, старий Лебедин,
Майстер, учитель, поет, сім’янин…
Скільки ж щасливих у тебе стежин!
Жде не діждеться, щоб сів ти, диван, –
Був непосидьком завжди Лив Іван.
І не в натурі твоїй на нім спати.
Нехай Бог здоров’я дає тобі, брате!
16.09.12р.
***
Ще небокраєм сіє просинь,
Калина бліда біля нив,
Але в очах твоїх вже осінь,
І маляр ліс позолотив.
У вир лелеки відлетіли…
Від плачу білих журавлів
Хмаринки срібні потемніли,
Слізьми стікають вздовж полів.
Пустунчик вітер постарів,
Берізку зовсім не ласкає…
А зранку він, як вовк, завив –
Мабуть, вже зиму виглядає.
Мамі Олександрі Олексіївні до 40 днів упокою присвячую
Нехай буде їй вічна пам’ять і вічний упокой
Устала раненько: – Де ж літечко-літо?
Чи знову за обрій? А як білий світ?
Посіяла жито, насіннячко квітів,
І, тихо зітхнувши, пішла до воріт.
- Куди? Повернися! – з-за обрію літо,
- Куди? Повернися! – тривожить весну. –
Бо хто ж у садочку теплом своїм квіти
Зігріє, щоб ті просинались від сну.
Вона посміхнулася, сива, як доля,
Сказала в туман: «Що було – відгуло!»,
І в землю корінням вросла, як тополя,
Віддавши землі все останнє тепло…
Дарма тут говорять, що мами нема,
Була, мов… Згорівши, зорею упала…
Неправда! Вона - в кожну мить нам жива,
Тільки бути із нами чомусь перестала.
2.11.2012р.
ID:
378745
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 19.11.2012 09:28:31
© дата внесення змiн: 19.11.2012 09:28:31
автор: Дмитро Юнак
Вкажіть причину вашої скарги
|