Одна лиш мить- порив душі байдужий.
Здійснив він злочин- суд, і кара- смерть.
Пройшовши крізь життя, зника недужий
І душу в пекло кине круговерть.
Ні, рано ще. Попрошу не спішити!
Він честь мою поклявся захистити.
зчинив жахливий злочин цей,
не розуміючи... Втікай, біжи!
Я винна, я! Мене убий ти сміло,
не рухай же його бо він не заслужив...
Бо він- дитя поезії, а я- безплідна.
І в різні чи в однакові світи,
де душі наші зможуть поєднатись
разом нам вже ніколи не піти.
А зранку встало сонце і над містом
холодний ранок руки опустив.
І він втікав, і біг, і втік, але сумління чисте
з душі назавжди вигнав, відпустив.
І я лежала на снігу і щось червоне
текло... Я покидала вже життя,
а навкруги нікого не було, лиш ангел білий
зронив перо зі свого чорного крила.
