У руїнах білої вежі
Лежить хвора моя королева.
Бачить сни, що запилені болем
І вдихає повітря холодне.
Королеві лишилось недовго:
Не врятує вже зілля магічне
І кохання вже теж не рятує
Її сиву красу, що зникає.
Помираючи в тиші на ложі,
Лиш прокинутись прагне вона,
Щоб не бачити марення хворі,
Хоч на мить подивитись у небо.
Тільки там за просторами марень
Нема сонця і небо все чорне.
А навкруг дзвенить тиша і сірість.
Нехай очі вже будуть закриті.
Я говорю про душі, в одній з них
Є руїни білої вежі.
Там на ложі із мрій нездійсненних
Помирає моя королева…
