Ой у лузі, лузі, зозуля кувала,
А там під вербою дівчина ридала,
Чому вона гірко сльози проливає,
Вона безнадійно козака кохає.
Любила, кохала кожен вечір ждала,
Про його дружину нічого не знала,
Навіщо дівочу честь він зганьбив,
Він не любив її, ні не любив.
А вона, як птах той, що поранив крила,
Стоїть під вербою така нещаслива,
Її серце рветься, а душа ридає,
За що така кара дівчина не знає.
Дівчина і гадки про те і не мала,
Що одруженого чоловіка вона покохала,
Ще довго серденько буде боліти,
Ще довго злі люди будуть судити.
Зозуля кує всім віку бажає,
Дівчина ніжно вербу обнімає,
Плакуча верба їй співчуває,
Вона своїм листям сльози втирає.
