Гаряча сльоза тече по щоці,
І ручка тремтить у правій руці...
Образа пече, пече, як сльоза –
Завмерла в очах блакить-бірюза...
Як важко чомусь стає тепер жить,
Чогось кожен день так серце щемить...
Чому кожен нерв напружився знов?
Чого не знайду для них я підков?
Та сіль із очей у душу пливе,
І грудкою сіль у серці живе.
Там кожного дня засолює біль:
Не рана – кристал, камінная сіль...
Природа людська цікава така:
Усе, що нажито, нищить рука.
Якщо маєш все, то враз круглий нуль.
Знов пусто в душі – лиш тисячі гуль...
У чорних рядках з червоним вогнем
Щасливий нічого вже не збагне...
Таке не читали раніше хіба:
Червоне – любов, а чорне – журба?..
Візьмуся, мабуть, і я вишивать,
Розважу себе – не варто писать..
В роботі згоріти має той біль,
Коли голку вткну в сердечную сіль...
Хай гострий кінець уколе мене,
То, може, тоді усе те мине?
Не маю вже більш незбагненних речей,
Ніж річища ті блакитних очей...
Отямитись змусять, може, уколи.
До тями прийти? А може, й ніколи...
