Самотність... це людська найтяжча мука,
Коли каміння в двері серця сперте.
Я хочу заслужити пам'ять внуків,
І щоб колись було нестрашно вмерти...
2067 рік.
Глушне - одне з тих сіл, мешканці яких давно перебралися до великих міст. Але не всі будинки тут занепали, до якихось навідуються, а в якихось іще живуть люди. На одному з подвір'їв дівчина років 15-ти набиває м'ячем об землю.
- Córeczko! Доню, годі вже.
- Не треба, Анюто, нехай... - заступилася за дівчину бабуся, або, як казала на неї онука, "бабча".
- Dobre, ale nie bardzo długo.
- Tak, mamo, dziękuję, - подякувала донька.
Бабці хотілося, щоб онучка завжди була поруч. Старій Надії (а так її звали) здавалося, що вона дивиться сама на себе. Роздуми обірвав голос Анни:
- Все, дочко, кидай м'яча, і ходімо. За нами приїхали. Бувай, мамочко, бувай, люба. Ми наступного літа приїдемо. Не сумуй, але зараз нам треба бігти. Перед літаком ще в магазин потрібно встигнути!.. - останню фразу вона договорила, вже зачиняючи дверцята авто. Знялася курява і зникла...
І знову самотньо. Майже цілий рік самоти. Що ж... Надії чомусь пригадався стукіт м'яча, і на мить їй здалося, що то була не іграшка, а її серце. Колись воно калатало в її грудях! А тепер б'ється старе і самотнє...
Надії спом'янулося...
2010 рік. Глушне.
- Мамочко! Мамуню, матусю! - з вулиці у двір залетіла дівчина років 17-ти, - ти не уявляєш! Завтра нас у школі фотографуватимуть на випускний альбом... А в Ольки таке платтячко класне - чорне з червоною вставкою і намисто червоне, і браслет такий самой... А ще Юркові батьки були у школі... Уявляєш? В 11 класі батьків до школи викликають... - торохтіла дівчина. - Стоп! А про що я говорила? А-а-а! Про альбом. Мамо, допоможи мені на завтра одяг вибрати.
- Добре, Надійко, тільки не тараторь. Пообідаєш?
- Зараз - ні. Я Настю почекаю.
- До речі, де вона?
- Їй подзвонили на мобільний, і вона прямо зі школи кудись побігла. Але ти не хвилюйся, Настя скоро повернеться...
- Хто подзвонив?! - несподівано навіть для самої себе взірвалася мати, - раніше вона ніколи не підвищувала голосу на доньок. - Вона розуміє, що я хвилююся?! Невже було важко мене попередити?!
- Тс-с-с... Мамо, що з тобою?
- Ой, вибач... - материнська рука погладила Надю по голові, а потім потягнулася по валідол.
За якусь хвилину відчинилися двері, і в кімнату ввійшла Настя:
- Привіт, мамо, - сказала тихо, - можеш поїхати зараз зі мною? Я дорогою все поясню. І ще: вибач, що не попередила телефоном.
Не дивлячись на те, що Настя і Надя - близнючки ззовні, вони геть різні всередині. Мати колись сказала їм про це, а на питання "чому?" завжди відповідала : "Одна з вас пішла в маму, інша - в тата". Невинна відповідь, але...
Надя залишилася вдома сама. Ввімкнула телевізор - там реклама, нудно. Дівчина відчинила ящик у шафі: "Приберу тут, - подумала, - нічим більше зайнятися". Ось фото з її дитинства... Які вони смішні з Настею! Це - випускний у 4-му класі... У гарних сукнях - зовсім як дорослі!.. Фото з їхнього, поки що найголовнішого в житті, свята - першого, найпершого дзвоника... Фото із садочка... Дитячі речі, які мама чомусь вирішила зберегти... Боже! Як швидко минув час. Дитячі спогади повністю захопили дівчину в полон, і їй уже не хотілося перебирати ті речі. Вона сиділа на підлозі і гладила рукою папір. Він завжди подобався їй - гладенький, ледь прохолодний на дотик. Дівчина опустила очі і зненацька помітила, як із-під купи паперу і дитячих речей виглядає невеличка скринька - металевий сховок, обшитий білою тканиною. "Боже мій! Що це? Біла скринька... З прикрасами? Але чому не в трюмо? Ні, це щось інше... Не відкривається... Ну що ж!"
Надя виглянула з вікна - матері з сестрою ще не видно. Отже, час є. Вона довго намагалася знайти ключі і виявила їх у маминих прикрасах. Коли скринька була відчинена, цікавість на обличчі змінилася розчаруванням:
- Що за нецікавий день? Знову папери. Напевне, якісь квитанції чи батькові документи... - і дівчина збайдужіло прикрила скриньку, - хоча... мама неохоче говорить про тата. Значить, почитаю документи.
І дівчина розгорнула гладенький прохолодний папір. Зненацька губи її затремтіли, руки й ноги перестали слухатися. Дівчина обперлася об дверцята шафи, але не втрималась і зсунулася на підлогу:
- Щ-щ-що це?... Господи! Мамо! Ні! Ні... Про це ніхто не повинен знати. Це страшна таємниця... Настя не повинна про це знати! Сестричко, ми з тобою самі в усьому світі!.. - із рук Надії випав папірець із акуратним згином посередині і страшними словами в заголовку: "Свідоцтво про удочеріння"... Дівчина зайнялася плачем.
Надя не пам'ятала добре, скільки вона просиділа на підлозі. Коли отямилася, почала панічно запихати документи в ящик, руки тряслися, папери м'ялися, і вона починала все спочатку...
Минали дні, тижні, але той папірець Надя не могла викинути з голови. Він мучив її, наче якась страшна хвороба, з якою доводиться миритися, бо вона захоплює тебе всього, і ти не маєш виходу... Не маєш!.. Хіба? Хіба не батьки повсякчас говорять своїм дітям, що вихід є завжди? Що ж тоді могло статися, що її батьки (або "батьки") не знайшли його 17років тому? Виходить, що найрідніші люди здатні брехати? Дітей своїх вчать не брехати, а самі це роблять. Стоп! Це - абсурд! Якщо батьки говорять своїм дітям про те, що вихід є завжди, а потім зрікаються їх, то чи можна дочекатися любові і щирості від чужих людей? І Надії пригадався материн ранковий крик. Вона ввійшла на кухню:
- Мамо, а хто більше схожий на батька, я чи Настя?
- Хто... що? Тобто?
- Найзвичайнісіньке питання: хто більше схожий на тата, я чи Настя?
- Напевно, ти. Я, знаєш, дуже погано пам'ятаю вашого батька... - раптом мама замовкла, вона зрозуміла всю абсурдність свого спонтанного арґументу. Очі доньки дивилися на неї з незвичайною дорослістю. Мовчанка. Чутно було, як у вітальні цокає годинник.
- Мамо, я розумію, що в мене інколи зносить дах, я стаю некерованою... У кімнаті висить портрет темноволосого чоловіка... Мамо... у нас справді небагато схожого. Я все знаю, мамо.
Останні слова вдарили жінку в саме серце. Здавалося. що годинник у вітальні відцокує останні хвилини її материнства.
- Її прізвище - Кукуєва, - із очей жінки покотилася перша сльоза, - вона була нашою сусідкою в Дарниці. Чоловік її загинув... А тут через рік вона з животиком ходить. А... перед тим від'їжджала кудись, не пам'ятаю... А потім повернулась - і вже з животиком. Ну, звісно, плітки, розмови...
- А вона?
- Нічого. Не витерпіла - поїхала кудись. А моя мама була жінкою строгих порядків, зневажала за те нашу сусідку. Та всі масла у вогонь підливали... А потім повернуласа вона, дивлюсь - сама. Тільки через місяць десь я випитала, що вона вас, тебе і Настю, у пологовому лишила, а в якому - не сказала. Я довго вас шукала... Коли я в Дарницю тебе і Настю повернула, вона бучу підняла - хотіла забрати вас, дівчаточок моїх, але я не дала. У мене був уже той документ, що ти знайшла, Надю.
- Зозуля Кукуєва... - почулося з-зя дверей. Це була Настя.
- Настуню!..
-Мамо, я чула все з самого початку, - губи в дівчини тремтіли, руки під маминим поглядом вона машинально склала "вузликом" на грудях.
Розгублена, з червоними від спогадів очима, мати вийшла з кімнати.
- Що робитимемо, Настю?
- Нічого.
- Тобто?
- Тобто, нічого! Подивись на неї, Надю. Нам так важко зараз, це правда. Але мамі набагато складніше. Нехай не вона нас виростила, нехай, але... Господи, в мене досі руки тремтять... - Настя заплакала, - але нам є за що її поважати і любити...
- Насте, я хочу бачити її, чуєш? Я хочу її бачити.
- Як хочеш.
- Тобі що, геть байдуже?
- Розумієш, Надю, в цьому світі є людина, яка мене любить, яку я люблю, людина, яка присвятила нам усе своє життя...
- Як хочеш... Ти егоїстка, так? - Надя обурено вибігла із кімнати.
- Зозуля Кукуєва... - повторила Настя, - вона подарувала нам життя, а нашій мамі - щастя. Її немає поряд. Так чому саме вона тепер стала причиною нашої біди? Якась невідома сила задумала перевнути нам життя. Хоча... чому невідома? Відома! І прізвище її - Кукуєва.
Мати не плакала. Вона виливала свої страждання в істериці. Жінка зачинилася у своїй спальні. Їй не хотілося ані лежати, ані сидіти. Вона металася по кімнаті, наче загнана у клітку птаха... У двері постукали. Це була Настя.
Надя лежала на своєму ліжку. Їй хотілося плакати, але сльози кудись зникли. Господи, як усе складно. Їй здавалося, що цей день не закінчиться ніколи, що ніколи не пройде цей біль у серці, що вона не знайде свою справжню матір. Ніколи. Як це, ніколи?! Ні! Вона хоче знати правду, усе хоче знати. Але хіба її хтось обманював? Від неї просто приховали правду, вірніше, деякі деталі з життя, щоб вона не почувала себе непотрібною та чужою. Але хіба тепер Надя себе не так почуває? Вона пригадала мамині слова: " Скільки не приховуй, але правда все одно розкриється". Про це Надя пам'ятає, скільки живе. Чому ж мати не дотримала свого "золотого правила"? Виходить, що це - обман.
Вона знайде свою матір, вона відновить справедливість. Та, її рідна мати, хотіла ж повернути своїх дітей, тільки не змогла. Настя зараз поруч із тією, що розлучила дітей із матір'ю. А яке вона мала право?
- Я йду! - панічно закричала Надія, штовхнувши двері до материної кімнати.
- Боже! Надю, що з тобою? - кинулася до неї сестра.
- Не чіпай мене. Я йду! Я повинна... Ти ж учила мене не обманювати, - вона хотіла додати "мамо", але продовжила, - що ж з тобою сталося? Як ти могла? - у Наді забракло слів. Думки плуталися, лізли одна поперед одну.
- Надю, Надюшо... Ти просто надивилася серіалів. Це твоя уява, все добре... - втираючи сльоза, Настя намагалася підібрати слова.
- Серіалів? Життя - не серіал, сестричко. Тут усе набагато складніше. Як хочеш, Настю, але... але ми навряд чи колись побачимось!
- Надю... - озвалася мати, - ну подумай, де б ти зараз була, як би ти жила...
- Я була б із матір'ю! А Ви для мене хто?
Тонкоголосе "Ви" гострим ножем ударило по серцю, і з нього полилася кров. Але Наді уже не було.
2067 рік. Глушне.
Стара самотня жінка ловила в долоні сльози вперемішку з краплями дощу:
- Прости мене, мамо.
Доля принесла свою кару. У старої Надії є донька, онука, але вона приречена на самотність.
Не можна розписати своє майбутнє, якщо не розумієшся на сьогоденні. Сьогодні ми повинні жити для когось, щоб завтра хтось погодився жити для нас, заради нас. Надія поглянула на небо, там білою цяткою майорів літак:
- Шкода, що я надто пізно це зрозуміла. Усе почалося з неї, зозулі. Я повірила їй. Ну що ж... значить, я на це заслужила.
ID:
269089
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.07.2011 20:51:09
© дата внесення змiн: 07.07.2011 20:51:09
автор: Флоренція
Вкажіть причину вашої скарги
|
