Дивлюся крізь білі штори
На наше ванільне небо
Не подумала б навіть ніколи
Що я буду - я – без тебе…
Аж раптом шалений вітрюга
Закидає снігом лапатим,
Завиє, мов та звірюга
Й прогонить мене до хати
Та знаєш, напевно на краще
Що нас із тобою не буде
Хоч мені без тебе і важче…
Ці спогади… я не забуду
Ти ввірвешся в дім з листопадом
З дощем і пекучим вітром
і промовиш палкими вустами
й врадеш поцілунок нишком
І хоч боляче зараз до крику
хоч розірвано серце на шмаття
та не кинусь я знову в обійми
це кохання – моє лиш прокляття…
