Частина ІІ
Штори знову висять на своєму місці. В кімнаті панує напівтемрява. Лише крізь тоненькі шпарки між шторами проникають тонесенькі промінчики світла. Значить прийшов день. На лавці лежить співець, його груди піднімаються й опускаються в такт диханню. Він спить, а у вві сні лише вона.
СОН
Широкий степ на всі сторони,
Летить у безмежну блакить.
На небі кружляють все чорнії ворони.
А час все летить, тебе бачу, то мить.
Назустріч тобі я лечу, моя любко,
Розкинувши руки, біжу я, лечу.
Підхоплю тебе, моя мила голубко,
На край цього світу з тобою втечу.
Де будемо разом, де будемо двоє,
Ніхто не завадить коханню сердець.
І роси, то води, повні долоні,
І голос тривожить думки, як стрілець,
Що сокола в небо пускає.
Ми біжимо в горизонт до краю.
Боже, сонце, як її кохаю,
Ту дівчину, що у вінку із квітів польових
Духмяних, свіжих і таких простих
І в той же час складних настільки,
Щоб зрозуміти, в чому сила їх.
І теплі, духмяні уста,
Так звали своїм теплом.
І щастя, і доля проста,
Й вінком оповите чоло.
Співець посміхається уві сні. З'являється на мить тінь, яка зникає в темряві кутка. Чується важкий стукіт. Незрозумілий ритм, який перегукується із гудінням. Це гудіння переростає в суцільний гул. Співець перевертається на інший бік, посмішка зникає з його уст.
СОН (ПРОДОВЖЕННЯ)
О, що за рев мішає двом серцям?
Чи вітер підійнявся з понад хмар?
Чи грім нагрянув серед сонця й тиші?
Та ні, то голос, регіт мар,
Який не каже, голосно так свище.
І ти боїшся тої чорної, лихої тіні,
Що голосно підкрався іздаля.
Ти взнаєш його, то на картині
Намальовано так страшно, а здаля.
Голос видавався лише луною з підземелля,
Що тривожить душу у співця
І закінчується там де в неба стеля,
І не можеш розібрати ні словця.
Ти вертаєш, погляд свій кидаєш
І біжиш на зустріч де голос.
Я все за тобою, ти зникаєш.
Похилив я голову, як той колос.
Що за пустка, що за зла химера
Забере у мене найдорожчий скарб.
Там, де починається в той світ печера,
На кордоні між світами - в царстві мар.
І на мить чорніше чорної ночі
Стало сонце. Мить тягнулися на вічність.
О, де мої очі?
О, де моя злість?
Рев у кімнаті затихає. Співець прокидається, обводить поглядом кімнату, бере до рук домбру, перебирає струни і починає співати.
ПОЕТ
О, ніч, забери свій сон, забери
Не хочу, не можу терпіти біди.
Як страшно втрачати,
А потім шукати.
Кохана - тебе відпустити,
То значить, навіки згубити.
А потім, як тінь
В степу блукати,
Невідомо, що шукати,
Не хочу такої біди.
Чується лемент в темному кутку, та, здається, співець його не помічає і продовжує.
ПОЕТ
О, що без тебе все життя моє,
То лишень є бліда подоба,
То існування без чуття, але
В нім буде місце горю й на все злоба.
Хоч горе є і в коханні, але все ж
З любов'ю легше з ним боротись.
Моїй любові нема меж,
А цій розлуці важко так коритись.
О струни, грайте сум і страх,
Який долине до мого кохання,
Хай буде так, хай буде так.
О заспівай же, домбра, про моє страждання,
О заспівайте, струни, про мою любов.
Про ласку милої, про пісню двох сердець.
О заспівай же, домбра, знов і знов.
Засохне без любові, вмре співець.
Голос з темного кутка підспівує, але не попадає в такт і від того кричить. Співець замовкає.
ГОЛОС З ТЕМНОГО КУТКА
А поки ти спав,
Бачив сон про неї,
Із другом твоїм її бачив я там,
Де степ зустрічався з лісом.
І ніжна рука ляже там на чоло,
Й тонкі пальці пробіжать по волоссю.
А губи духмяні гарячим теплом
Цілують його, й в піднебесся
Її підіймаєш не ти.
І, знаєш, щасливі здаються вони.
Співець кидає гнівний погляд в темінь.
ПОЕТ
О хто ти такий,
Що смієшся із мене?
Боїшся обличчя своє показати.
Візьми, покажись, подивлюся на тебе.
Несила це слухать, несила чекати.
Ну, що ж ти злякався,
Замовк, як той лис.
Виходь із кутка, подивися у вічі.
Скажи все в обличчя.
Весь бруд виливай.
Ну, що ж ти замовк, ну, добре, чекай.
Співець бере домбру, яка лежала поряд. Починає перебирати струни. Домбра низько відгукується і видає тихі тужні звуки.
ПОЕТ
Навіщо, подруга вірна моя,
Ятриш мені душу, чи, може, рідня
І ти тому голосу з темені.
Що лише страждання приносить мені.
Голос з темного кутка істерично сміється. Регіт перетворюється в гул, який своїм ревом лунко котиться по кімнаті.
ПОЕТ
Невже і подруга, домбра моя,
Зрадила мені, зрадила співця.
Невже повірила, що чесності нема,
Невже повірила, що пустка - то тюрма,
Що вже нема довіри,
Що десь моя любов…
Невже. Немає віри.
Скажи, о домбра, знов і знов,
Тебе питаю, що мовчиш?
Веселим голосом кричиш.
Раз так, не подруга ти, ні
Гори в пекельному огні.
Раз зрадила своєму другу,
Встромивши лезо в спину мні.
Ні ти тепер вже не подруга.
Заклятий ворог ти мені.
Голос з темного кутка сміється і саркастично зауважує.
ГОЛОС ІЗ ТЕМНОГО КУТКА
Тепер нас двоє - чи повіриш нам,
Чи будеш знову ти пручатись.
Візьми на віру, всім нашим словам,
І будеш весело сміятись.
І пити це життя ковтками повними своїми.
І жити в задоволення.
Навіщо мучитись щоночі
І бачити у снах дівочі очі,
Які вже зрадили тебе.
І позабудуть щастя те,
Що ти дарив колись давно,
Як ти забув її тепло.
З кожною секундою голос стає все дужчим і дужчим. З кутка виринає тінь (обличчя не видно). Та тінь збільшується і стає перед поетом. Поет закляк.
ПОЕТ
Цього не може бути… Ти?
Кому найбільше довіряв,
Кому я радив і вважав святим,
Кого найліпше з усіх знав?
Тінь повертається до плями світла обличчям. Посеред кімнати стоїть душевний образ співця. Його друге Я.
ДРУГЕ Я
А ти кого хотів побачить?
Казкову відьму чи кого?
І що тепер усе це значить?
Що твоє Я, проти того
Дурного знака з піднебесся.
І що влюбився ти без меж.
Іди співай пісні до бісся,
А я піду с тобою теж.
ПОЕТ
Це все в моїй уяві. Все.
Проснуся я, і зникне все,
І зникнеш ти, і лиш любов
У віки-вічні знов і знов.
Дождусь свого кохання, казки.
Зірву з душі нещиру маску.
Всім оголю своє я серце.
І відчиню надії дверці.
І не піддамся на спокусу
Шукати у розпусті душу!
ДРУГЕ Я
Так будь один, самотнім будь,
Моїх порад ти не забудь!
В цей час на вулиці чуються чиїсь кроки і дівочий голос:
ДІВОЧИЙ ГОЛОС
Коханий, милий, я вже тут.
Порвавши сотні тисяч пут,
Що розділяли нас з тобою.
Прийшла, принісши серце моє.
Співець взнає голос своєї коханої, переводить погляд на свого ворога, та той десь зникає.
Поет бере до рук домбру і починає співати.
ПОЕТ
Струн у домбри дві - не біда.
І звуки ненависті й болю.
Заграла вчора перша струна,
Сьогодні заграє до любові.
ID:
209658
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 06.09.2010 19:05:23
© дата внесення змiн: 06.09.2010 19:05:23
автор: Юрій Завгородній
Вкажіть причину вашої скарги
|
