Коло твого порогу не ростуть ромашки
Коло твого порогу не ростуть ромашки, там ростуть терни та чортополох. Колись давно ти намагалася посадити там квіти, та виявилося, щоб квіти розквітли, потрібно їх спочатку посадити, виплекети, поливати кожного вечора, полоти бур'ян, який ріс набагато швидше, аніж самі квіти. А тобі було просто впадло займатися рутинною роботою; веселитися і битися в безшабашних конвульсіях набагато веселіше й простіше.
Ти так-сяк вкинула насіння в родючу землю і стала ждати квіток...
Та кляті рослини не хотіли сходити, їм було краще залишатися в землі і там померти, аніж гинути ззовні. Та якась сила їх все ж заставила зійти. Ніжні паростки розрізали тверду, неначе камінь, землю. Тонкі зелені пагони відчули на собі проміння сонця, і їм це сподобалося. Як же раніше вони не спромоглися відчути це лагідне тепло на своєму тілові. Їм було потрібно так мало для щастя. Всього лише пару крапель роси щоранку, шепіт вітру вдень та прощального акорду від сонця ввечері.
І от одного ранку квіти вирішили розпустити свої маленькі бутони.
Ти вийшла надвір і побачила, як квіти набули іншого виду. Тоненькі ніжки і квітки. Химерність?
-- Які квіточки, -- скрикнула ти і зірвала квітку.
Тонкий крик і розуміння своєї невтішної долі переповнили ранішню тишу.
Твої два кроки – і мертва квітка розтоптана на землі. Доля? Яка в біса доля; доля – з такими труднощами появитися на світло, а потім в один момент померти розчавленим на асфальті. Життя без сенсу і співчуття.
Коло твого порогу не ростуть ромашки, там росте чортополох.
