Стомлена, ти лягаєш на своєму диванчику перепочити. Чи то від роботи, ти то від самої себе. Поглядаєш у вікно, а там - сіре, незатишне небо. Хай так, але ти все одно любиш його. Бо часто і на душі маєш щось подібне з ним. Що далі? Що я роблю? Рої запитаннь, роздумів не дають розчинитися в цій хвилинці спокою. Втікти, сховатися від світу і...від самої себе. Таке можливо?
Щодня намагаєшся сховатись, втопити свої турботи і вічній роботі. Виходить?
А навіщо все це? Якби ж повернутись туди, у минуле...не пішла б по лезу небокраю...але..."усе на світі варто пережити..."
Стає нестерпним...жити минулим, але нічого не поробиш..."ти вибрала долю собі сама".
По підвіконні задзвенів дощ, стомлені обважнілі повіки опускаються... Добре...якось спокійно, чи що? Це твій маленький світ, твоя маленька реальність, в яку ти під час шуму дощу час від часу навідуєшся.
А я тут, теж слухаю симфонію дошу. Але трохи ближче...зсередини, сидячи біля берези. Це моя реальність, мій маленький світ. Мої думки десь між віттям берізки, десь є і спогади. Вдивляюся крізь дощ у душу, котру я і зараз бачу, в небі. Це не дощ - це плаче душа...Вона зараз десь у своїй реальності...десь там перебинтовує рани білим сміхом, а вони ще часом дають про себе знати. "По-лицю-дощ..." Моя берізка тихо шумить, слухаючи дощ, затамувала подих.
Душа...їй стало легше. Напевно, не зовсім, але дощ припинився.
Тебе розбудила тиша. Ти повертаєшся зі своєї реальності. І я...я теж. А "цей білий світ - березова кора, по чорних днях побілена десь звідтам.".
Ти знов підеш ховатись від світу за вічною роботою, а я ... а я залишусь сидіти під берізкою, вдивляючись в небо.
30.05.10 22.59
