Майдан потроху опустошувався, місто знову починало грати в мовчанку. Свято(душі чи тіла?) закінчилося. Діти підземелля поверталися до власної сутності, прямували у свої нірки. Сліпо, як кроти. Скупчуються біля вагонів, зайняті мізерністю власних думок. При всьому бажанні виділитися, перетворилися у клонів. Сіра одноманітна маса, згвалтована буденністю. Метро мчить у мікрорайони. Кінцева станція – «Спокій». Один лиш машиніст знає, скільки часу їдуть вагончики по цьому напрямку. По суті, цей чоловік буває там кожен день, але ж лише проїздом… Хтось мусить жервувати собою заради благополуччя інших. Всередині немає чим дихати; і навіть мураха не знайшла б тут місця. Все сильніше притискають до себе речі, з недовірою дивлячися на оточуючих. А хтось і сам притискається до незнайомих людей (і виправдовуватися не потрібно…), адже разом легше. Хтось намагається зібрати до купи усі думки, які так бажають втекти з цього хаосу. Хтось спостережливо дивиться навколо та намагається вловити якісь почуття та емоції. Може, хтось знайде тут свою долю і зійде на наступній станції, що називається «Кохання». Але ж до кінцевої ще ой як далеко… А хтось побачить у скаженому натовпі очі керівника і одразу ж згадає про роботу та обов*язки. І ось твердий чоловічий голос: «Станція «Кар*єра». Оборежно, двері зачиняються». Людей все менше і менше, маршрут таки не з коротких. Звільнилося ще одне місце… «Шановні пасажири, не залишайте своїх речей у вагоні»… На цьому пустому місці хтось все ж забув маленьку притомлену душу… Що їй залишається? Згорнулася клубочокм та й чекає, поки хтось помітить та підбере собі, забере з цього клятого підземного поїзда… Тепер тут багато місця, можна і поспати. Люди визначили свої приорітети та й не витрачають часу на непотрібні речі. Як довго триває ця поїздка? Яка зараз частина доби? Хто зна… Зв*язку з зовнішнім світом тут немає, а довкола – темрява. Вагон все несе і несе відчайдух у далечінь… Спалах. З незвички очі мружаться та сприймають реальність з гострим болем. Світле небо, міст, хвилі річки, на яких граються сонячні промені… Серед тієї звичної порожнечі та сірості починаєш помічати наскільки видовище за вікном може бути гарним… Ну от, здавалося б, можна виходити, ось – щастя! Тут спокій! Та ні, далі й далі, вперед без зупинок! Просто ніхто, крім машиніста, не знав: кінцевої зупинки як такої не існує… Кожен сам у собі знаходить спокій на протязі індивідуально визначеного часу. А найтерпеливіші все одно повернуться назад, просто з іншими відчуттями. Просто з вмінням цінувати та бачити непомітне. А інші знов і знов заповнюватимуть старі вагончики, очікуючи знайти так бажане. Ім*я машиніста – Час, а на вагончиках ледве помітними літерами пише «Життя»… Станція «Розуміння». Обережно…
