Він сидів поряд з нею на лікарняному ліжку і час від часу стискав її холодну руку. Вона дивилася на нього своїм дивним, надзвичайно добрим поглядом. Вогонь в її очах згасав повільно і безповоротно. Вона марніла і блідла на очах. Мовчанка зависла між громіздкими казенними стінами. Їм подобалось слухати тишу. Її повіки повільно вкривали очі і шовкові вії знаходили спочинок га обличчі. А він весь цей час сидів біля неї і тримав за худеньку руку. Він пам’ятав, якою вона була колись: життєрадісною сонячною дівчинкою з концентрованою блакиттю в очах. Вона відкрила очі і важко зітхнула. Він стрепенувся.
- Щось потрібно? Я можу...
- Нічого, - тихо перебила вона і він замовк. – все нормально.
Знову мовчанка. Сірі лікарняні стіни стискали їх і обмежували їхню волю. Тут не було місця для їхніх крил.
- А пам’таєш, - перебив він мовчанку, - той День святого Валентина? Я підійшов до
тебе. Це був мій останній шанс. Ти на рік старша від мене, але це не заважало мені закохатися в тебе. І я так хотів, щоб ти нарешті про це дізналась. –Він видихнув і глянув на неї. Вона уважно слухала його. – Я підійшов і тихо сказав тобі: «Я кохаю тебе». А ти повернула свою кучеряву голову і подивилася на мене своїми очима. Мені здалося в ту мить, що в школі було холодніше, ніж в Антарктиді. А ти тихо і різко відповіла мені: «А я тебе – ні!» - Він зупинився, наче не знаючи, чи продовжувати.
Вона слабо стиснула його руку і поглянула в його очі.
- Говори. Не мовчи, будь-ласка, - її голос був тихим і надломленим.
- Мені здалося, що життя закінчилось. Та й навіщо я так наївно сподівався на те, що
ти закохаєшся в хлопця на рік молодшого від себе. Але я понадіявся і тому сам звинувачував себе в тому, що сталося. Жити не хотілося, та я вирішив, що повинний триматися в цьому житті, зробити це заради моїх рідних. А потім ,через два місяці, не побачив тебе в школі. День, другий, тиждень. Я дізнався, що ти тут і приїхав одразу.
Вона опустила очі. Мовчала. На серці було важко. Дихання рівне. Він почув її тихий шепіт.
- Я хочу, щоб ти знав. Тоді я вже знала, що хвора, що помру.
- Ти не помреш, я не допущу цього.
- Не перибивай, будь-ласка. – Вона глянула на нього і продовжила. – Я вже знала
всю правду і тому сказала, що не люблю тебе. Але насправді, - її серце забилося швидше, - насправді я кохаю тебе. Я завжди кохала тебе, просто не хотіла давати тобі марної надії.
- Але зараз я поряд, ми разом і все буде добре.
Лікарняні стіни ве більше тиснули на неї. Вона зблідла. Очі світилися нвимовною, великою добротою.
- Пробач мені.
- Я вже пробачив тобі за все.
- Це добре, - прошепотіла вона. – Я кохаю тебе.
- Я тебе теж кохаю.
Її очі закрилися.
- Не помирай, будь-ласка, не йди.
Її серце зупинилося...
Він вперше в житті плакав.
