«Я завжди кохала тебе»

Він  сидів  поряд  з  нею  на  лікарняному  ліжку  і  час  від  часу  стискав  її  холодну  руку.  Вона  дивилася  на  нього  своїм  дивним,  надзвичайно  добрим  поглядом.  Вогонь  в  її  очах  згасав  повільно  і  безповоротно.  Вона  марніла  і  блідла  на  очах.  Мовчанка  зависла  між  громіздкими  казенними  стінами.  Їм  подобалось  слухати  тишу.  Її  повіки  повільно  вкривали  очі  і  шовкові  вії  знаходили  спочинок  га  обличчі.  А  він  весь  цей  час  сидів  біля  неї  і  тримав  за  худеньку  руку.  Він  пам’ятав,  якою  вона  була  колись:  життєрадісною  сонячною  дівчинкою  з  концентрованою  блакиттю  в  очах.  Вона  відкрила  очі  і  важко  зітхнула.  Він  стрепенувся.
- Щось  потрібно?  Я  можу...
- Нічого,  -  тихо  перебила  вона  і  він  замовк.  –  все  нормально.
Знову  мовчанка.  Сірі  лікарняні  стіни  стискали  їх  і  обмежували  їхню  волю.  Тут  не  було  місця  для  їхніх  крил.
- А  пам’таєш,  -  перебив  він  мовчанку,  -  той  День  святого  Валентина?  Я  підійшов  до
тебе.  Це  був  мій  останній  шанс.  Ти  на  рік  старша  від  мене,  але  це  не  заважало  мені  закохатися  в  тебе.  І  я  так  хотів,  щоб  ти  нарешті  про  це  дізналась.  –Він  видихнув  і  глянув  на  неї.  Вона  уважно  слухала  його.  –  Я  підійшов  і  тихо  сказав  тобі:  «Я  кохаю  тебе».  А  ти  повернула  свою  кучеряву  голову  і  подивилася  на  мене  своїми  очима.  Мені  здалося  в  ту  мить,  що  в  школі  було  холодніше,  ніж  в  Антарктиді.  А  ти  тихо  і  різко  відповіла  мені:  «А  я  тебе  –  ні!»  -  Він  зупинився,  наче  не  знаючи,  чи  продовжувати.
Вона  слабо  стиснула  його  руку  і  поглянула  в  його  очі.
- Говори.  Не  мовчи,  будь-ласка,  -  її  голос  був  тихим  і  надломленим.
- Мені  здалося,  що  життя  закінчилось.  Та  й  навіщо  я  так  наївно  сподівався  на  те,  що
ти  закохаєшся  в  хлопця  на  рік  молодшого  від  себе.  Але  я  понадіявся  і  тому  сам  звинувачував  себе  в  тому,  що  сталося.  Жити  не  хотілося,  та  я  вирішив,  що  повинний  триматися  в  цьому  житті,  зробити  це  заради  моїх  рідних.  А  потім  ,через  два  місяці,  не  побачив  тебе  в  школі.  День,  другий,  тиждень.  Я  дізнався,  що  ти  тут  і  приїхав  одразу.
Вона  опустила  очі.  Мовчала.  На  серці  було  важко.  Дихання  рівне.  Він  почув  її  тихий  шепіт.
- Я  хочу,  щоб  ти  знав.  Тоді  я  вже  знала,  що  хвора,  що  помру.
- Ти  не  помреш,  я  не  допущу  цього.
- Не  перибивай,  будь-ласка.  –  Вона  глянула  на  нього  і  продовжила.  –  Я  вже  знала
всю  правду  і  тому  сказала,  що  не  люблю  тебе.  Але  насправді,  -  її  серце  забилося  швидше,  -  насправді  я  кохаю  тебе.  Я  завжди  кохала  тебе,  просто  не  хотіла  давати  тобі  марної  надії.
-          Але  зараз  я  поряд,  ми  разом  і  все  буде  добре.
Лікарняні  стіни  ве  більше  тиснули  на  неї.  Вона  зблідла.  Очі  світилися  нвимовною,  великою  добротою.
- Пробач  мені.
- Я  вже  пробачив  тобі  за  все.
- Це  добре,  -  прошепотіла  вона.  –  Я  кохаю  тебе.
- Я  тебе  теж  кохаю.
Її  очі  закрилися.
- Не  помирай,  будь-ласка,  не  йди.
Її  серце  зупинилося...
Він  вперше  в  житті  плакав.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=194747
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 09.06.2010
автор: KaramElka