Сніг падав важко. Вітер нахабно хапав перехожих за підняті коміри, ляпав хо- лодними долонями по обличчям, штурляв у спину. Перехожі йшли з нахиле- ними головами, ховаючи обличчя в затишок шрфів. Під ногами чавкала гря- зюка, було так незатишно й так самотньо, що хотілося жо щему в серці,ско- ріше зануритися в тепло рідного дому й закрити за собою двері.
Галина Іванівна йшла за натовпом за звичкою, як учора і позавчора. Вона ні- би не помічала ні снігу, ні вітру. Вона знала наперед яким буде вечір, довгий зимовий вечір. Все повторювалося з дня в день, з року в рік. Змінювати ритм життя не було ані бажання, ані сили. Вона йшла тупо дивлячись собі під но- ги, навіть не помічаючи, що на її вустах жила посмішка. Посмішка була така недоречна на її втомленому обличчі, на її зів"ялих вустах! Але це була спра- вжня посмішка. І,якби її зараз запитали чому вона посміхається, вона навіть не змогла б відповісти.Та раптом Галина Іванівна спіткнулася, почала хапати повітря руками, впустила сумку і зрозуміла,що вона не впала, бо автоматич- но піймала полу чийогось пальто. Їй було соромно за свою поведінку, вона нахилилася, щоб підняти сумку, але чужа чоловіча рука вже підіймала сумку з землі і вложувала ручки сумки в її маленьку долоню. Погляди їхні зустріли- ся... і зупинилися сер- ця. На неї дивився він, її однокласник, якого вона кохала ось до цієї хвилини.
Посмішка почала сповзати з її вуст, щоб заховатися, стати непомітною. Як це
було давно - пройшло ціле життя, а може й ще більше. Перед нею стояв не- знайомий, старий чоловік. Вони мовчали, слів не потрібно було шукати, їх не
було зовсім. Не було тих слів, які б були доречні в цю хвилину. Пройшла ціла
хвилина, хвилина довжиною з життя, а може й більше. Галину Іванівну підхо- пив натовп, а чоловік так і стояв, не оглядаючись їй в слід.
Тільки зараз вона зрозуміла, що все життя, а може ще й більше, вона чекала на цю зустріч,жила нею, не помічаючи як вона сама стала старою жінкою.І
було так боляче від того, що в душі, в серці не заболіло, не закричало, не засміялося. Душа і серце вщент наповнилися пустотою і більше нічим.
Ось і хвіртка, за якою все було таким звичним - з дня в день, з року в рік.
Вона знала наперед,що буде зараз, завтра і завжди... А зустріч? Та все це
примарилося, здалося, бо падав важкий сніг і було так незатишно і самотньо.
ID:
182139
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.04.2010 20:37:36
© дата внесення змiн: 06.04.2010 20:37:36
автор: Радченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
