Дуже часто батьки звинувачують своїх дітей в тому, що вони ніколи б і не подумали не зробити. Наведу приклад.
Неділя. Чудовий літній ранок: за вікном птахи співають, чути шепіт трав, на кухні матір готує щось смачненьке, тато дивиться «Лото забаву», а брат посилено вибиває клавіатуру на твоєму ноутбуці. Життя прекрасне, але… Вчора ж була тяжка суботу, після якої в тебе сьогодні в голові завились прибульці, що намагаються вибити твій череп, а в ротовій порожнині вокзальнийй сартир. Що вчора трапилось? Ні, думати тяжко. Просиш брата аби приніс води, оскільки тобі на кухні з’являтись зараз не можна, а сама то мрієш про банку з огірковим розсолом. Репіння підлоги. Хтось з батьків точно: «Зараз попалюсь, зроблю вигляд що сплю». Матір: «Я знаю що ти не спиш!» - у її тоні відчувається щось жахливеньке. Робиш вигляд ніби вперше відкрила очі, а далі слухаєш двогодинну материнську проповідь, заразом згадуєш що було вчора.
Все починалося зі слів однокласника: «Ми ніколи не можемо зібратись і нормально посидіти» От і посиділи так інтелігентно…Взяли дві пляшки Хортиці срібної, літру пива і цілий лимон. Під час дегустації напоїв всі спочатку говорили: « З мене досить» потім: «Ой, я напевно вже перебрала», а ще пізніше: «Я вас всіх так люблю, наливай!». Після такої нормальної зустрічі з однокласниками ви всі дружньо пливете до клубу. Бачиш чотирьох знайомих, приглядаєшся, а це двоє, ліхтар перед клубом освіщає дорогу заразом і твій розумний вираз обличчя. Ти міцно тримаєшся за друга, і просто не маєш сил з ним розпрочатись після такої довгої розлуки. Коли все таки наважуєшся самостійно рухатись на шляху відразу стоїть перешкода: «три чи чотири, чотири чи три? - не можеш пригадати скільки сходинок перед входом у приміщення. А голову опустити аби порахувати – ніколи в житті, адже у дверях стоять люди, які чомусь не зводять з тебе погляду. «Це я напевно така красива» - відразу знаходиш виправдання такій надмірній увазі. Ой! А сходинок виявилось п’ять… твоє дефіле по червоному килимі знаменитостей закінчилось так само як і сьогоднішня пам’ять в голові. А от вичитка нотацій від батьків лише почалась.
Постійно роздумуєш: « І як жеш вона все знає? Шерлок Холмс просто відпочиває порівняно з її детективськими здібностями». Свій прояв ораторського мистецтва вона закінчує фразою: «я все зрозуміло сказала?», а ти: «Мамо, я б ніколи і не подумала …» Заходить тато, демонстративно відкриває вікно у кімнаті, ти піднімаєш голову і бачиш у його руках зім’яту пачку сигар. І за що ж тобі все це. Він же ш в шостий раз не повірить, що це не твої «Мураті ґолд», які ти просто забрала їх у свого кавалера, оскільки піклуєшся про його здоров’я. Можливо і повірив би, але це – слімс (дамські сигари). Лекцію на тему шкідливості алкоголізму ти вислухала, лишилась – паління. Серце ранила фраза: «Мені соромно за тебе». Ти демонстративно ідеш в кімнату батьків, з татової шафи дістаєш блок сигарет «Прима люкс» і говориш: «Мені що з народження вас соромитись?!». І тут вже ти розвиваєш своє мистецтво риторики. Розпочинається пристрасний монолог на тему: «Я вже доросла і сама знаю, що мені робити, на себе подивіться», який так і не переріс у діалог, адже в обох батьків на деякий час паралізувало язика. Твій виступ закінчується словами: «Я б ніколи і не подумала такого зробити, але ви ніколи мені не вірите і взагалі любите лише свого синочка». Батьки з почуттям провини ідуть займатися далі своїми справами, а ти з чистим сумлінням дістаєш банку з розсолом.
ID:
165942
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.01.2010 15:12:20
© дата внесення змiн: 13.01.2010 15:12:20
автор: Іма
Вкажіть причину вашої скарги
|
