Може,небо тобі розкаже,
як серце рветься, коли поруч ти.
Може, ніч мені підкаже,
як втекти від цієї самоти.
Ідеш,тікаєш,
після себе залишаєш
дивний слід
від слів,холодних,як лід:
”не треба”.
Пішов проти себе,
проти почуття і неба.
Я проводжала тебе заплаканими очима,
коли проходив мимо і зник за моїми дверима.
Що я пишу тобі знову?
Вірш?Лист?Чи не закінчену розмову?
Навіщо це? Пройшло, минуло, закінчилось.
Лише у серці залишилось
слідом від трави на твоїх ліктях...
Авжеж, брехати тоже треба вміти.
А я не вчилась, бо здалось,
що саме заповітніше збулось.
І ось тепер тебе забрало літо,
хоча само не знає, куди тебе подіти.
Це так,лиш кара з Божого престолу,
за те що так рідко молилась Богу.
Та ні, молилась, але тільки за НЬОГО.
І дощ до скроні торкає руками,
холодні долоні керують думками.
Ти встане і підеш,
залишивши хмари,
а я не зумію відбити удари.
Ти був як стіна -
холодний такий же.
Навколо пітьма
шепоче:залиш вже.
Дерева кричать знайому диво-фразу:
Забудь,бо ви ніколи не будете разом.
Закривши вуха,
я біжу додому.
Та ти їх послухав,
змінив номер телефону.
Не хотів чекати на світанок світу,
ти пішов без слова і навіть без привіту.
....Колись давно ти дарував мені квіти......
Згадувать не треба - важко радіти.
Закінчу цей вірш-лист такими словами:
Я хочу щоб твоє й моє “я” стало нашим “нами”.