«Живу!» Світла радість наповнює-гріє:
У сквапному дні відчуваю свій шарм.
В багряному сяйві забарвлених шат
Відшукує добре розкута душа,
І тягнеться паростком сонячна мрія.
«Пишу!» Мій рядок розквітає, не блідне:
Доріжку звичайну побачу не так,
А ось виноград… не дозріє ніяк,
Тут голуб голубці, неначе юнак
Туркоче: кохаю тебе, пташко рідна!
«Люблю!» Кожну мить, що відведена Богом,
І день вщент осінній, і крики ворон.
І золото ніжне розпалених крон,
Лоскоче натхненням, насичує кров –
Палкі краєвиди – не вдію нічого…
«Горю!» Бо людині властиво палати,
Щоб грілися рідні довкола вогню.
Зрадію я тиші, здійму метушню –
Живу! І пишу! І горю! Світ люблю!
І дякую Богу за день розпочатий.