* * *
Між нами більше сотні літ,
думки, міста, дороги і могили.
Я ще ходжу до тебе, є ще сили.
Іду вклонитися – ще дозволяє світ.
А потім ти приходиш в сни.
Якби ж то зберегти видіння плівку,
лиш вдих і впали букви на долівку.
О, пам’яте, її слова мені верни!
Чи дай хоч зрозуміти суть,
дай уві сні відчути атмосферу,
чи ж я відтворюю її манеру
крилатих рим,
що в Космос вольності несуть.
Приходиш в сон, лиш не мовчи,
хай із глибин віків лунає дзвінко
твій голос, о, Велика Українко! –
свого терпіння й непохитності навчи…
Я б воскресила долю дум,
якби ж на те твоя настійна воля,
чи на дещицю відповів твій погляд,
розкрити суть твоїх нездійснених задум…
Сльозливий ранок. Німота.
Минулого далеке розуміння.
До нереальності глухе моління:
«Ти ще постанеш,
виринеш нізвідки, так?».
30.09.2019
