* * *
Кава?
Марно, не лікує тугу…
І якась незграбна знову рима.
А мені б один дзвіночок другу.
Але горда я і одержима.
В нього день, як день.
Тому потреба
зайвий раз тривожити відпала.
То моя: чи байка, чи халепа!
Я ж сама безглуздя це приспала!
Він серйозний надто, пунктуальний.
Якщо любить – дихає любов'ю.
Я ж абсурд додумую реально,
і знущаюсь дико над собою.
Знову кава, музика, ще… кава…
Так минає час… і все по кругу.
Вже й свіча підморгує лукаво –
ризикни, один дзвіночок другу…
Мучать ревнощі тебе?
Можливо.
Ну, чому, якщо послало небо?
А в житті до сліз обом – жахливо.
Я на самоті ревную теж бо.
Потонули в пристрасній лавині
відчайдушно, щиро, без оглядки.
Щастя дрібка в самій серцевині
прижилася й так, без пересадки.
Ніч…
Не гріє задубіла кава.
Але віри проросло насіння.
Й скраю неба смужечка жовтава
натякає, що пора – весіння.
За вікном народжує світ звуки
із природних і живих матерій.
Нам би тільки прикрий час розлуки
пережити без біди й істерик.
