ПОЛОВЧАНКА
День од вітру схоронився за кургани,
відпочити зачепився у степах.
Розтікаються до ранку половчани,
лиш її обняв незрозумілий страх.
Чує серцем сум. Бозна-хто землю будить,
що пропахла полином і чебрецем.
То не звір, не птах степами блудить…
Онде дикий Рос крадеться манівцем.
Упиралася красуня Половчанка.
Не корилась. Звідси їй іти не слід.
Гнів і біль палахкотіли до світанку,
роси плакали, аж доки місяць зблід.
Зникла. Подобріли в Роса очі хижі.
Дніє. Сонце з-за кургану вирина.
Хто вона тепер, чому на бездоріжжі?
Не дівиця, не кохана, й не жона…
Квилить чайка над степами спозаранку,
криком половцям дає таємний знак.
Рос насильно приневолив полонянку,
непідступний лише чорний аргамак.
Під копитами дороги лихоманка,
засипає очі волошковий цвіт.
Росом скорена, та вільна Половчанка,
шлях молитвою протоптує на схід.
ДОЛЯ ПОЛОВЧАНКИ
Спала долі. На траві русяві коси.
Дикий Рос ввірвався потайки у сон.
Закричала із розпуки стоголосо,
бо потрапила зненацька у полон.
Визволяти полонянку половчани
йшли з мечами, не жаліючи булат.
Й припустимо, що в бою її коханий
згинув. Вбила супротивника стріла.
Тож, напевно не скорилась степовичка.
Утекла й заклякла з горя… Скільки літ!
Височіє серед поля кам’яничка,
тільки очі пильно дивляться на схід…
Не дає спокою доля Половчанки,
тої, що волів украсти дикий Рос.
І століттями ячать невпинно чайки.
Ніби звуть кого. А може то, здалось…
