Вона і він… І час, важкий, жорстокий. За спиною в обох – була війна… Він Київ брав. Ледь вижив за ці роки. І виглядала підлітком вона. Закрив не одному він другу очі, Коли у госпіталь потрапив польовий. Важкими були дні його і ночі, Бо серця біль не раз його ловив. Рейхстаг упав. І воїн повернувся. Зозуля підганяла: двадцять шість. В село сусіднє з другом він мотнувся. А там – вона – спасіння для душі. Високий лоб, великі карі очі Перемогли ту черствість, що була. А мо’, то мить була ота пророча: Дружиною до нього прибула. Здавалось, не розтопить душ ніщо їм – Бо забагато рубчиків на них Після війни тривалої, страшної, Але були й щасливими вони. Біля тепла не грілися чужого – Коханням їхнім грілася й сім’я: Подарував синочка Бог малого, А доня старша – нянечка своя. Кохання, кажуть, біль усім лікує. І щастя їхнє в дітях відбулось. Хоч заздрощі були, й ті, хто пліткує, Але кохання берегло тепло. Вони давно у іншому вже світі, Хоч прилітають іноді у снах. Вже й діти їхні встигли посивіти, Подарувала й правнуків весна, Котрі тепер своє смакують щастя. Їм у житті теж стрілася війна… А зі старих світлин, хоча й нечасто Ті ж очі, що колись мала вона… 4.02.2024. © Ганна Верес Демиденко #Ганна_Верес_Демиденко
ID: 1005311 ТИП: ПоезіяСТИЛЬОВІ ЖАНРИ: ЛіричнийВИД ТВОРУ: ВіршТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 08.02.2024 21:03:31 © дата внесення змiн: 08.02.2024 21:04:18 автор: Ганна Верес
Проект ініційовано у 2002 р. київським поетом Євгеном Юхницею Правила щодо cookie