Ще юний.
Безрукий.
Сивий.
Ти біль пережив нестямний.
Змарнілий, а все ж красивий.
Скалічений – і незламний.
Всміхається рідне місто,
ридає, цілує мати,
в обіймах стискає міцно,
тобі ж її не обняти…
«– З полону я йшов, як з пекла,
долаючи зло звіряче,
та кров моя все ще тепла
і серце, мов жар, гаряче.
Я з темряви повернувся –
й зненавидів силу темну.
Я житиму – і клянуся,
що житиму недаремно!»
Немає такої муки,
що б дух козака скорила.
Війною відтято руки –
ростуть за плечима крила…
Не маю слів, щоб передати біль за тих, кого скалічила війна. Їх не так багато на вулицях міста, але костури, милиці чоловіків у одностроях чи цивільному одягу, це крик про те, як багато вони мали, як багато втратили і як мало я можу їм дати за своє триваюче життя.