Людина зроблена із глини,
Відірваної від землі,
Відтворена в святій імлі
За образом Митця. Й краплини
Своєї іскри вклав Гончар
У кам’яний байдужий голем,
І виявив той Голем волю.
І в ту же мить горнила жар
Обпік його могутнє тіло,
І ледве тіло те вціліло,
Але безжальний був Гончар…
А щойно вийшовши з печі
Він впав в застиглу мертву кригу
Осліп від болю, але криком
Не видав болю, плачучи.
І подививсь Гончар на це,
Сказав: «Ти є найкраще диво,
Міцне створіння і сміливе».
Й підняв перед своє лице
У височінь неімовірну.
Повірив Голем в долю дивну -
Спочити поряд із Творцем.
Та не судилося йому,
Бо глина – то не легке пір’я,
Не птах, не хмара й не сузір’я…
Він падав довго в глибину -
Безодня вмить його схопила.
Не дав Гончар створінню крила -
Розбивсь об землю кам’яну.
Луна котилася в горах,
Й котилися крихкі уламки.
І майже неживі останки
Ледь не застигли, наче прах.
Але іскра не згасла, лиш
Засяяла ще яскравіше
Крізь павутиння довгих ран.
І божа іскра, наче глей,
З’єднала геть розбите тіло
Й гаряче серце запалила.
Летіли блискавки з очей.
Себе сам Голем відтворив.
Тепер він сам творець й творіння,
Сам мрець й сам сила воскресіння,
Не млява глина, а каміння
Із полум’ям проміж грудей.