Дощ. Осінній. Вітер поривистий зриває жовтогаряче листя додолу і воно під вагою води падає пластами на мокрий асфальт. Капельки дощу відбиваються від слизької поверхні і розлітаються бризками в усі сторони, творячи в повітрі маленькі коронки. Довкруги нікого. Можна було б сказати, що о цій порі дня аж занадто тихо, якби не стукіт дощу об металеві дахи балконів, і наш сміх. Я не пам'ятаю коли востаннє так мокла під проливним дощем. Ми біжимо чимхутчіш додому, але і так вже за кілька секунд промокли до нитки. Мої мокрі пальці наче от-от вислизнуть з його долоні. Майже в два рази коротшими ногами я не встигаю за ним і все частіше попадаю прямо в калюжі. Попереду видніється будинок, ще кілька кроків і там за аркою під'їзд.
- Ходи сюди, - він зупинився під аркою і потягнув мене за руку до стіни, обіпершись правою ступнею об неї, - перечекаймо тут.
Дощові стіни по праву і ліву сторону від нас наче водоспади заслонили від світу.
Я обняла його за шию, а він ковзнув руками по моїй талії. Капельки дощу виблискували як перлинки на його чорній шкіряній куртці і капюшоні.
- Тобі пасує чорний, - промовила я і стерла пальцем з його нижньої губи крихту печенька, яке ми їли кілька хвилин тому. Хоча.. я на секунду пошкодувала, що так зробила, бо вона виглядала дуже мило і апетитно. Він зловив мій погляд, який затримався, очевидно, занадто довго на його губах і стер зі свого обличчя останні ознаки сміху, які ще кілька секунд тому лунали разом з моїм. Я теж посерйознішала і насторожилася. Секунда, дві, три... Мовчання. Я вже не чую дощу, лише стукіт свого серця, який з кожним ударом пришвидшується. Його прискіпливий погляд ковзає по моїх губах, очах, не моргаючи. Ще мить. Вії поволі ліниво-преліниво опускаються і піднімаються, як в сповільненому кадрі, і я помічаю в них дрібненькі сріблясті капельки дощу. З-під повік визирають дві перлинки і продовжують мене поїдати поглядом. В правому куті губ з'являється мокрий кінчик язика. Починаємо. Я приймаю виклик і доторкаюся ще мокрішим до мого кенді. Ховає і прикушує нижню губу, не відриваючи свого погляду від моїх губ. Виринає тепер у лівому кутику. Все повторюється. Я ледь себе стримую, щоб не засміятися. Врешті-решт даю волю емоціям і кутики моїх уст розпливаються в усмішці. Його вії тепер рухаються ще повільніше так наче сповільнений кадр хтось сповільнює ще більше. Прикушує тепер свою верхню губу і переводить погляд очі в очі. Як він може бути в такий момент настільки серйозним? Я не можу ніяк це зрозуміти як він настільки контролює свої емоції і, водночас, мене це приємно бентежить. Поперемінно вислизає тепер швидко-швидко то в правому то в лівому і я вже сміюся голосно, не стримуючись. Кутики його очей теж забриніли і зараз от-от він теж засміється. Між губами затиснутий з'являється цілий язик і я безжально закусую його, шепочучи:
- Відкушу таки колись.
- Гам, - мій ніс потрапляє в його тенета, - а я тебе з'їм!
Секунда, дві, три... З мого обличчя зникають ознаки сміху і я дивлюсь на нього благальними очима:
- Я не маю чим дихати.
Він відпускає мого носа, цілує ніжно за кінчик, притуляється міцно до моєї щоки своєю і шепче на вушко:
- Дихай мною!
Дощ припиняє своє танго. По обидва боки від нас розвиднюється і лише окремі капельки спадають безневинно з неба.
- Ходімо додому, - додає він і ми, обнімаючись, щасливі і мокрі крокуємо до під'їзду.
