Про роман Гері Блеквуда “Шпигун Шекспіра” (Gary Blackwood, ‘Shakespeare's Spy’, 2003), третю частину трилогії.
Третій роман про Віджа – хлопця-сироту, який став актором-учнем, а також писцем в трупі “Слуг лорда-камергера“, і оповідь для юнацтва про англійський єлизаветинський театр “зсередини”. Оскільки це – завершальна частина циклу, читачеві слід нагадати, що було раніше. Отже, в романі з’являються епізоди повернення до попереднього. Та є й нове, бо сюжет має рухатися завдяки появі чогось нового. У більшості випадків нове сумне, бо означає не просто початок чергового етапу, а прощання з попереднім.
Почати з того, що в першому з трьох романів з’являлася королева Єлизавета, яка бачила актора-початківця Віджа на сцені й схвалила. У третьому романі Єлизавета – наприкінці царювання і вмирає. Шекспір і вся трупа занепокоєні: покровительство королеви захищало від нападок пуритан, невідомо, як далі буде. До того ж, вони не чули про те, щоб Якова Шотландського і його двір дуже цікавив театр, і це викликає у акторів неспокій щодо їх наступної затребуваності. На щастя, ближче до фіналу з’ясовується, що театром цікавиться дружина Якова, королева Анна.
У попередніх двох романах можна було помітити два сюжети. Один – історія єлизаветинського театру зсередини, інший – історія Віджа, завдяки якому читач бачить зсередини єлизаветинський театр.
Що з життя єлизаветинського театру покажуть читачеві в цьому романі? Вплив на театр релігійної боротьби: Таємна рада занепокоєна, як би в театрі не велася католицька пропаганда. Жорстку конкуренцію між трупами, аж до шпигунства. Хтось зі “Слуг лорда-камергера” (трупи, до якої належать Шекспір і Відж) шпигує на користь “Слуг лорда-адмірала”: краде костюми і полює за рукописами п’єс. І, мабуть що, головна частина оповіді: як працює єлизаветинський драматург, якщо це – не Шекспір, але той, хто добре знає творчість його й інших.
Що відбувається з Віджем? Те, чого слід очікувати від юного героя, який дорослішає: він закохується. Це призводить до того, що він і стає драматургом, зображеним за роботою. Також відбувається те, чого він більш за все боявся раніше: він втрачає сім’ю, якою стала для нього театральна компанія бо це його підозрюють у шпигунстві на користь “Слуг лорда-адмірала”. Та, коли він переходить тимчасово до “Слуг лорда-адмірала”, він встановлює справжнього шпигуна.
Відж, який дорослішає, також замислюється про долю. В основі руху сюжету – провіщення, які йому і двом іншим юним акторам – Сему й Салу Пейві – дала віщунка Ля Вуазін, і, хоча вона не вселяє великої довіри, всі її провіщення збуваються.
Поява Ля Вуазін в Лондоні 1602-1603 років – анахронізм, дуже помітний, наприклад, для тих, хто читав “Анжеліку”: Ля Вуазін має діяти у другій половині XVII ст. (1660х і 1670х роках), а тут перемістилася у самий початок століття. Та на цей анахронізм автор звертає увагу у примітках.
У кого закохався Відж? У романі – новий жіночий персонаж, молодша дочка Шекспіра Джудіт, яка приїхала до Лондона, щоб побільше побути з батьком і випросити у нього більше грошей. Джудіт одразу ж полонить Віджа до пристрасті, та вона зображена лише як легковажна гордячка. (Це зовсім не той випадок, коли читачеві показують сестру-близнюка, яка нудить за померлим братом). Разом з тим, Джудіт у романі – один із засобів розповісти читачеві про Шекспіра, а також – представити читачеві його родину такою, як це потрібно авторові роману. Завдяки Джудіт, читач дізнається про те, що Джон Шекспір був католиком і це призвело до розорення родини, повторення якого старший син прагне уникнути, а також про родину гугенотів Маунтджоїв, у яких Шекспір у Лондоні знімає квартиру (див. про них у знаменитій книзі Чарльза Нікола “Квартирант Шекспір. Його життя на Сілвер-Стріт”): Джудіт, на погляд Віджа, куди чарівніша від дочки цієї родини Мері Маунтджой. Також разом із Джудіт до Лондона приїздить перевдягнений єзуїт отець Джерард, якому Відж згодом допомагає врятуватись від арешту і дізнається від нього дещо для себе важливе. Той сповідав перед смертю Джеймі Редшо, який діяв у попередньому романі і який - таки справжній батько Віджа.
Як Відж стає драматургом? Щоб справити враження на Джудіт, він повідомив їй, що пише п’єсу. Так він має розпочати. Продовжує він навіть тоді, коли закоханість не вдається: батько відправив Джудіт до Стратфорду. Та у Віджа з’являється ще й інша причина: він листувався з Джулією (дівчинкою, яка у першому романі перевдягнута актором-хлопцем і поїхала до Франції). Джулія поки що не вважається коханням Віджа – тільки товаришем. Тепер їй треба повернутися до Англії, і для цього потрібні гроші. Відж сподівається одержати їх, якщо продасть п’єсу. Коли він переходить до “Слуг лорда-адмірала”, Відж передає п’єсу їм.
Читаючи про те, як Відж працює над п’єсою, читач роману має право сказати: це автор роману насправді зображає за роботою себе, хоча б почасти. Та, щоб читати, треба повірити у зображення Віджа як драматурга-початківця, тим більше, що мають значення його вже відомі читачеві особистість і досвід. Пише він не роман, а п’єсу для єлизаветинського театру.
Досвід Віджа позначається на його драматургічних спробах у вирішальний спосіб. Йому хотілося б не лише завоювати Джудіт, але й перетворитися із засобу втілення чужого задуму на того, хто створює сам; згодом йому також хотілося б протиставити реальності, де він живе і на безліч проблем у якій найчастіше не може впливати, реальність п’єси, де він – головний. Спершу Відж виявляє, що готується відтворити сюжет “Гамлета”, бо публіка любить трагедії помсти; потім виявляє, що готовий написати п’єсу про себе. Потім Шекспір, який знає про те, що Відж обіцяв п’єсу його доньці, передає йому за своєю ініціативою рукопис п’єси, дві п’ятих якої він вже зробив і якою незадоволений, - передає через, що називається, чоловічу солідарність. Відж редагує одержаний рукопис і дописує п’єсу. У другому романі циклу розповідалося про історію створення не найпопулярнішої шекспірівської п’єси, як цю історію запропонував читачеві автор роману: Відж під диктовку Шекспіра записував “Кінець діло хвалить”. Третій роман також викладає так, як її розповідає автор роману, історію створення не найпопулярнішої шекспірівської п’єси: цього разу – “Тімона Афінського”. Афінським його зробив саме Відж, бо переніс дію з Риму, щоб уникнути асоціацій з католицизмом і переслідувань трупи з боку влади. Відж тепер – співавтор Шекспіра, стиль якого вміло відтворює, і більше, ніж він – автор “Тімона”. Також він пропонує можливу назву – “Міра за міру” – яку Шекспір запам’ятовує для іншої п’єси.
Мабуть що найцікавіші, принаймні, такі, що запам’ятовуються характеристики Шекспіра в цьому романі походять від Джудіт – тому, що вона представляє Стратфорд і вважається більш схожою на свою мати, ніж на батька. (Анні Шекспір тут не щастить зі ставленням автора, який про неї пише). Романна Джудіт визнає, що її батько – геній, але вважає, що він іноді може бути бовдуром. На погляд її матері (в романі), це властиво чоловікам взагалі. Джудіт розповідає, що її батько скупий і не погоджується позичити грошей навіть найближчим друзям, але тут же переходить до його дивовижної щедрості у питаннях релігії, яку вона, за її словами, від батька успадкувала (мати – пуританка): “Він каже, що світ настільки сповнений ідей, звичаїв і вірувань, кожне з них – зі своєю цінністю, видається соромом покладати віру тільки на одне, а все інше відштовхувати” (С).
Згодом Відж зауважує Шекспірові, що він вважає ворожнечу між лондонськими театрами, викликану їх боротьбою за глядача, такою ж позбавленою сенсу, як релігійну ворожнечу. У відповідь він одержує заохочення: “Твої слова справді переконливі, Відже. Можливо, з тебе все ж таки вийде драматург”.
Красти рукопис п’єси Бена Джонсона «Сеян» до «Слуг лорда-камергера» від «Слуг лорда-адмірала» з’являється знаменитий антрепренер Філіп Генсло і схоплений на місці за участю Віджа – та це призводить до підозри, що Відж може бути пособником конкурентів. Коли він побув серед «Слуг лорда-адмірала», Відж зауважує, що головний актор цієї трупи, знаменитий Едвард Аллейн, у спілкуванні приємніший від Річарда Бербеджа, представленого в цьому романі, за словами Віджа, як відчужений і самозадоволений. Віджеві навіть незручно стає зраджувати «Слуг лорда-адмірала». Та Віджеві вдається викрити справжнього зрадника серед «Слуг лорда-камергера»: шпигуном виявляється брат Шекспіра Едмунд, вже заявлений у другому романі трилогії як негативний персонаж. Згодом Едмунд переходить до трупи «Слуг лорда-адмірала».
Про інші сюжетні лінії роману слід сказати, що конкурент Віджа Сал Пейві гине через нещасний випадок: застуджується, коли падає до ріки, хоча Відж не дає йому втонути. Пейві замирюється з Віджем і задоволений, наскільки це можливо, що вмре юним і таким, що подає надії, актором, а не ще одним, який постарів. (Пейві, на відміну від Віджа, історична особа, і я, виявляється, перекладала епітафію йому, складену Беном Джонсоном. Не одразу згадала, бо історичного Пейві звали Саломоном, а в цьому романі його звати Салатіел).
Відж у третьому романі кидає бути Віджем. Коли він став драматургом, він бере собі спочатку ім’я Вільям, а потім – ім’я Джеймс Поуп. Це відмічає як його дорослішання, так і зміну діяльності.
Ближче до фіналу до роману повертається любовна лінія, бо з Франції повертається Джулія. Їх з Віджем долі щодо походження кожного з них виявляються протилежними: Джеймі Редшо – справді, батько Віджа, а Джулія, як виявляється, - незаконна дочка самого Роберта Девере, графа Ессекса, яку віддали на виховання до чужих рук. З Джулією Віджеві значно легше спілкуватись, ніж з Джудіт, та все ж вони мають розлучитися: Джулію закликано до двору брати участь у виставах, організованих новою королевою Анною.
“Тімона Афінського” Відж знаходить виставленим на продаж у лавці як п’єсу одного Шекспіра і дивується, наскільки точно попав у його стиль : він прийняв би рядки за шекспірівські, якби не пам’ятав, що написав їх сам. У післямові роману автор зауважує, що багато дослідників Шекспіра вважає “Тімона Афінського” написаним у співавторстві, тому саме такий підхід, який став основою сюжету цього роману, не має дратувати читача – можливо, що читач і дізнається про нього саме з цього роману.
З Ля Вуазін у Віджа відбувається ще одна розмова про долю. Ля Вуазін говорить героєві, що люди – інструменти долі: саме їх спроби обдурити долю або змінити її призводять до того, що відбувається саме те, що було задумано. Відж подумав і вирішує погодитись: хоча більшість спроб, які він зробив у житті, були невдалі, все ж вони призвели до змін у житті (і руху сюжету роману). Досі Відж вважав акторське ремесло різновидом брехні. Тепер він вважає різновидом брехні, якому присвятить своє життя, драматургію і як драматург хоче брехати найпереконливіше.
Заключний образ роману, який спадає на думку Віджеві, дуже театральний і характеризує його як таку, що склалася, театральну людину:
“Я зрозумів тоді, наскільки близько справжнє життя нагадує першу репетицію п’єси. Всі ми запинаємось, намагаємось з усіх сил говорити, що треба, і рухатись, як треба, та все ж не відчуваємо себе вповні затишно у ролях, які одержали. Все ж, як актори, які вірять у те, що – не дивлячись на всі свідоцтва протилежного – вся ця плутанина у підсумку матиме сенс, ми продовжуємо, сподіваючись, що якось все спрацює на краще”.
Тому головною темою заключного роману трилогії про Віджа можна вважати тему взаємодії двох реальностей: світу довкола і світу художнього твору. І в цьому романі показано, як вони взаємодіють завдяки людині, яка живе в них обох: в одній – як дійова особа, в іншій – як автор. У “Тімоні Афінськім” Відж не передбачив для себе ролі: він тепер стає драматургом. Та він відчуває себе персонажем у п’єсі, яку пише Доля.
ID:
991843
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 21.08.2023 19:21:46
© дата внесення змiн: 21.08.2023 19:21:46
автор: Валентина Ржевская
Вкажіть причину вашої скарги
|
