Якось квіточка росла
Десь собі на полі
І щасливою була,
Що росла на волі.
Гріло ніжно пелюстки
Сонце в тій годині,
А також її листки
Ті, що на стеблині.
Часом хмароньки пливли
В небі, мов корали,
Дощиком її лили́
З неба, поливали,
Щоби квіточка росла,
Вгору виростала,
Згодом гарно щоб цвіла,
Пишно розцвітала.
Жила квіточка собі
І біди не знала,
І щоранку при горбі
Сонечко стрічала.
Якось Любомир ішов
Повз горба отого
Й квіточку цю віднайшов
Він побіля нього.
Він хотів її зірвать,
Щоби, він гадає,
Дівчині подарувать
Тій, яку кохає.
Та й не встиг тулуб схилить,
Щоб її зірвати,
Як почала в тую ж мить
Квіточка благати:
«Хлопче, постривай, постій!
Жити-поживати
Хочу теж я. лиш не смій
Ти мене зривати!
Змилуйся, тебе молю,
Я тебе благаю!
Я також життя люблю.
Я його кохаю.
Адже і мені життя
Бог надав на світі,
Щоб я жила до пуття,
Щоб жила́ у цвіті,
Щоби сонечко ясне́
Зранку уставало
І проміннячком мене
Ніжно зігрівало,
Щоби пахощами світ
Цілий я сповняла
Тими, що дає мій цвіт;
А не щоб стояла
Я десь в хаті, у кутку,
Наче кару маю.
Ні, не хочу я таку
Долю, не бажаю.
Щастя також не знайду
Я в коштовній вазі,
Адже раптом, на біду,
В розпачі, образі
Візьме вазу хтось, в якій
Мучусь я, їй-богу,
І, неначе вітровій,
Кине на підлогу.
І розіб’ється ураз
На дрібні шматочки
Ваза та, що, мов алмаз,
Тішила всім очки.
І осколки ті, мов ніж,
Гострі, лиш колотись
Будуть. Краще вмерти, ніж
З лихом тим боротись.
Але жити, хлопче, жить
Палко я бажаю.
Щастя більшого, ніж жить,
В світі цім не знаю.
Хай життя й коротке, хай,
Але тут, на волі –
Наче справжній Божий рай,
Пекло – у неволі.
Тут у небесах хмарки
Любо пропливають
І прекраснії пташки
Весело співають.
Люблять бджілочки ото
З мене мед збирати.
Як мене не буде, хто
Буде годувати
Бджілок тих? Отож й воно.
Більш ніхто не зможе.
З ними станеться одно –
Стрінуть смерть, крий боже.
Я скажу тобі, між тим,
Корисність ще маю,
Бо й повітря те, яким
Дишеш, очищаю.
Так, я й для краси, потіх
Зрощена, всі знають,
Але для людей усіх,
Що мене минають.
Лиш скажи коханій ти,
Що, як любить квіти,
Може і сюди прийти,
Замість все сидіти
Вдома. Певна я, збагне,
Як в ній, Любомире,
Серденько не кам’яне,
А лиш добре, щире».
В хлопця від тих чуйних слів
Серце защеміло
І тому він пожалів
Квітку, зрозуміло.
Рвати він її не став,
Хоч і перш бажалось.
Те бажання він прогнав.
Й сліду не зосталось.
Він за нею ж, навпаки,
Став все доглядати.
Він узявся залюбки
Квітку поливати,
Щоб не висохла вона,
Щоби не зів’яла,
Щоб, мов сонце, як весна,
Квіточка та сяла,
Щоб її прекрасний цвіт
Тішив око, серце
Й вроду відбивав ту в світ
Так, немов люстерце,
Дякуючи промінцям
Сонечка ясно́го,
Вірним завсігди гінцям
Сонечка жаркого,
Що на землю шлють тепло,
Щоби квітам в цвіті
Любо й затишно було
Жить на білім світі;
Щоби пахощі п’янкі
Ширилися світом,
Вітру подуви легкі
Віяли з привітом.
Жила квіточка, жила́
На тім самім полі
Та щасливою була,
Бо росла на волі.
Євген Ковальчук, 28−29. 11. 2019
ID:
970314
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Пейзажна лірика й вірші про природу
дата надходження: 06.01.2023 21:12:08
© дата внесення змiн: 06.01.2023 21:12:08
автор: Євген Ковальчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
