Мій твір на тему «образ принцеси Катерини де Валуа у шекспірівській п’єсі «Генріх V».
(Чому викладаю його сьогодні: у історичного прототипу цього літературного персонажа сьогодні, 27 жовтня, день народження. Тільки календар змінився).
Мені подобається шекспірівська п’єса «Генріх V», але найперша причина, з якої вона мені колись сподобалася — сцена залицяння Генріха-переможця до його майбутньої нареченої, принцеcи Катерини де Валуа. Згодом виявилося, що у цій п’єсі є ще багато такого, що для мене, та й не тільки для мене цікаво: образ ідеального короля (що обговорюється.. та обговорення також викликає цікавість), європейські правила війни початку XV ст. і їх відмінності від сучасних для нас, мир у Труа — «дві держави і один король…» Та все це звернуло на себе мою увагу згодом, — коли виявилося, що це має звернути на себе мою увагу і може бути для мене зрозумілим — а насамперед я помітила, хоча вона й наприкінці п’єси, сцену Генріха і Катерини. У цьому сором зізнаватися? Мабуть, що ні. Чому читачці й глядачці має бути байдужа бесіда героя знаменитого циклу п’єс з його майбутнім подружжям? Можна, звичайно, зробити суворе личко й заявити: «Ні, війна і мир важливіші, контраст відповідального англійського короля і пихатого французького дофіна Луї важливіший, поводження короля із підданими перед великою битвою і після неї важливіше…». І це буде правдою. Тільки тим самим — і вже стосовно мене — буде підтверджена точність того зауваження, яке у цій самій сцені з принцесою шекспірівський Генріх V робить стосовно її, принцеси Катерини: » Я знаю, що ти мене кохаєш. Увечері, в спальні, ти розпитуватимеш про мене свою фрейліну і, звичайно, ганитимеш те, що тобі найбільше припало в мені до серця». (Переклад В. Ружицького. Фрейліну — це придворну даму Алісу, яка раніше навчала принцесу основам англійської мови і тепер виступає як перекладачка, що її страхує).
Катерина де Валуа (1401-1437), як ми пам’ятаємо, у першому шлюбі — дружина англійського короля Генріха V Ланкастера і мати його спадкоємця, Генріха VI, а у другому шлюбі — дружина валлійця Оуена Тюдора і бабуся Генріха VII, першого короля нової династії Тюдорів. Нещасний Генріх VI успадкував душевну хворобу свого діда по матері, французького короля Карла VI, але в шекспірівських хроніках він зображений не як хворий — лише як слабкий. Три з чотирьох п’єс першої тетралогії присвячені царюванню сина Катерини, а в четвертій приходить до влади її онук від другого шлюбу, що вважається великою радістю, та ані сама Катерина, ані її другий шлюб у першій тетралогії не згадуються. Перший чоловік Катерини, Генріх V, у першій тетралогії згадується декілька разів з повагою. Дія першої тетралогії починається з його похорону, що знаменує перехід від епохи перемог до епохи реваншу й внутрішніх лих.
У другій тетралогії шекспірівських хронік у її головного героя, розумного принца Генріха (якого Фальстаф і Пойнс звуть «Хал», в українському перекладі Д. Паламарчука «Генрусик»), а згодом — переможного короля Англії Генріха V, при його присутності на сцені у трьох п’єсах тетралогії з чотирьох, дуже довго немає любовної лінії. Коли він вперше не з’являється, а згадується наприкінці «Річарда II» (акт 5, сцена 3), з його переданих батькові слів складається враження, що принц, майбутній герой, бажає жартувати з кохання так само, як і з лицарського кодексу:
«Персі Я, пане, два дні тому бачив принца
Й про поєдинки в Оксфорді сказав.
Генріх Що відповів джигун?
Персі Він відповів, що піде в дім розпусти,
І рукавичку вихопить у хвойди,
И натягне, як любовний подарунок,
І зсадить в ній найдужчого з коня».
(Переклад В. Струтинського)
І ця заява мала б шокувати, та Генріх-батько підказує глядачам, як її слід сприймати:
Розпусник він і відчайдух, та в цім,
Одначе, іскорки надії бачу,
Що з часом мають запалати ясно.
(Переклад В. Струтинського)
У першій частині «Генріха IV» принц і сер Джон Фальстаф спільно користуються милостями пані Спритлі, до того ж — у той час дружини поступливого чоловіка; як ми пам’ятаємо, вона потім овдовіє і вийде заміж за Пістоля. У другій частині «Генріха IV» (акт 2, сцена 2) Фальстаф у листі стверджує, що Пойнс поширює чутки, начебто принц збирається одружитися з сестрою Пойнса Нелл — принц спілкується з Пойнсом, але ріднитися з ним не збирається. Таке легковажне поводження без глибоких прихильностей до жінок відповідає реалістичному зображенню характеру начебто непутящого принца, та жіноча частина аудиторії п’єс може вирішити — хоча не сказати вголос: «Для майбутнього героя — замало!» Тому, коли в епілозі другої частини «Генріха IV» лунає обіцянка, що у наступній п’єсі з’явиться наречена Генріха, ця обіцянка може пролунати як довгоочікувана для жінок, які читають чи дивляться п’єсу: нарешті, ось вона!
Роль Катерини набагато менше за обсягом, ніж роль Генріха, та все ж … ця роль важлива. На ній завершується даний етап протистояння Англії і Франції, і ця роль — тієї, з ким головний герой другого циклу хронік одружується. Тому про цю маленьку жіночу роль слід поговорити детальніше (ми вже звикли до нього, яка ж вона буде?)
У епілозі другої частини «Генріха IV» обіцяно, що у наступній п’єсі циклу автор «забавить вас, показавши прекрасну Катерину Французьку» (переклад Д. Паламарчука, в оригіналі «make you merry with fair Katherine of France»). Красуня, яка забавляє, смішна для публіки красуня — поєднання, яке може здатися дещо неочікуваним, особливо коли йдеться про принцесу. Для нетеатральної принцеси воно може бути образливим. Катерина має забавити, але залишитись красунею; має бути красунею, але забавляти. Обіцяний у тому ж епілозі сер Джон Фальстаф у останній п’єсі циклу на сцену не вийде, хоча його останні хвилини там описуються. А ось смішну красуню Катерину глядачам покажуть, навіть якщо вона смішною бути не хоче. Втім, можливо, вона викличе глядацьку симпатію. Може, її пожаліють, а може — її вважатимуть розумнішою, ніж спершу здалося. Все це — за одного й того ж самого дуже невеликого обсягу тексту.
У п’єсі «Генріх V» наречена головного героя один раз згадується і двічі з’являється. Згадується вона, коли її батько, Карл VI відповідає на пред’явлені йому від імені англійського короля вимоги: король Франції пропонує Генріхові «Катерину, свою дочку, і разом з нею як посаг декілька дрібних і неприбуткових герцогств». І англійський король Генріх не задоволений такою пропозицією, «The offer likes not» (монолог Хора перед третім актом). З чого випливає, що обіцяна красуня-наречена ще не здатна врятувати від війни, її красою політичний розрахунок не скасовується. (Історично Генріх сватав Катерину і навіть заприсягся не сватати іншої, але запросив занадто великий посаг. Згодом, як відомо, він взяв її без посагу, але був визнаний спадкоємцем тестя).
Вперше Катерина з’являється на сцені (акт 3, сцена 4) у комічному епізоді після епізоду доволі страшного: після того, як її майбутній перший чоловік загрожує французькому місту Гарфлеру жорстоким розграбуванням і вбивством мешканців, якщо місто не здасться (акт 3, сцена 3). (Що за тодішнім правом війни, як і за правом війни часу написання п’єси — 1599 р. — законно). Комічна сценка з Катериною демонструє, що називається, культурний конфлікт. Принцеса, яка бажає познайомитись з англійською мовою, перекручує деякі зі слів, які вчить, між тим, як послужлива помічниця Аліса хвалить принцесу: та вимовляє нові для неї слова зовсім так само, як англійці. Потім настає момент для брутального жарту: що в одній мові — пристойні слова, те в іншій лунає схоже на непристойні. «Нога» (foot) і «сукня» («gown») англійською лунає як «статевий акт» (foutre) і «вагіна» (con) французькою, що вкрай бентежить Катерину: «Боже милостивий! Які погані, непристойні, грубі, соромітні слова! Хіба може їх уживати шляхетна дама? Нізащо в світі я не вимовила б цих слів при французьких вельможах(…) А проте, доведеться повторити ще раз весь урок » (Переклад В. Ружицького, оригінал французькою).
Найуїдливіший глядач або читач п’єси зауважить, що навряд чи юна принцеса має володіти арсеналом непристойних слів своєю мовою — радше жарт пасує для тієї частини англійської аудиторії п’єси, яка знайома з французькою мовою у відповідному обсязі. (Юна принцеса, за нашими уявленнями — дівчинка-підліток, адже історичній Катерині, 1401 року народження, під час цієї бесіди з Алісою, яка відбувається перед битвою при Азенкурі в 1415 р., має бути 13 років. 14 років їй виповниться через день після битви, 27 жовтня. Битва була 25 жовтня). Та жарт продовжує протиставлення англійців і французів, точніше — уявлення про них, у п’єсі: ті, чиї манери вважаються гіршими, воюють краще, так що гордувати щодо них не рекомендується. А ті, хто бажає на підставі цієї сценки робити висновки про характер юної Катерини, можуть побачити, що вона — допитлива, ініціативна, в міру примхлива. «Я так і кажу — л і к у ть, ш і я ї п і д в о р і т т я .» (Переклад В. Ружицького, оригінал французькою).
Головна сцена в п’єсі за участю Катерини — їх спільна сцена з Генріхом, який сватається, у п’ятому акті (акт 5, сцена 2). І тут з’ясовується, що найголовніше в ролі Катерини — те, як вона слухає. Шекспірівська дотепність обрушується на неї від імені англійського нареченого могутньою лавиною.
Все ж можна помітити, що від Катерини принаймні дві фрази вимагається сказати так, щоб це запам’яталося: «Хіба є можливо покохати ворога Франції?» і «Тоді цього бажати мені.» (Остання фраза — та, якою Катерина дає згоду на шлюб з Генріхом, якщо буде згодний її батько, король Франції Карл VI).
Мені, і мабуть що не тільки мені сцена залицяння Генріха до Катерини подобається контрастом між попередніми промовами короля і його теперішніми намаганнями освідчитися у коханні. Він як і раніше — завойовник, але цього разу — завойовник дівчини, яка має зрозумілі причини для холодності до нього. Від неї залежить, чи не заплатить він за успіх своїх завоювань нещастям у особистому житті. То що? Для сильного і честолюбного короля щастя у шлюбі з завойованою дружиною начебто зовсім не має бути на першому місці, але що, коли, вважаючись переможцем, він все ж відчуватиме тепер нестачу чогось непоправного? Для порівняння, в історичній хроніці ‘Histoire des ducs de Normandie et des rois d’Angleterre’, написаній Анонімом з Бетюну, наводиться діалог традиційно неуспішного і негативного короля Джона Безземельного з його другою дружиною, Ізабеллою Ангулемською. «Вам відомо, міледі, про все, що я втратив через вас». — «А я, мілорде, втратила найкращого лицаря в світі через вас». Джон відбив Ізабеллу в іншого нареченого, Юга де Лузін’яна, що створило привід для конфіскації Філіппом Августом його земель у Франції. Генріх, одружуючись із Катериною, не втрачає, а багато набуває в політичному плані, та все ж, якщо він набуде ще й жінку, яка не любить, перемога не буде повною, обернеться насмішкою над його геройством — принаймні у цій п’єсі, для її глядачів та читачів. При тому, що в п’єсі є знаменитий монолог успішного короля Генріха про ceremony — королівський ритуал, у перекладі В. Ружицького — пишноту, чия привабливість така оманлива (акт 4, сцена 1).
Знаменита п’єса має різні трактування, і сцена Генріха з Катериною не всім подобається — радше не всі коментатори читають її на користь літературного Генріха. Дуже значний коментатор Е. Герр назвав цю сцену дипломатичним згвалтуванням (a diplomatic rape) (Henry V, ed. Gurr, 12–15, 34–7), і та ж оцінка прижилась у інших коментаторів (наприклад, Park Honan. Shakespeare: A life). Н. Е. Мікеладзе у значній роботі «Шекспір і Макіавеллі: тема «макіавеллізму» у шекспірівській драмі» «Шекспир и Макиавелли: тема «макиавеллизма» в шекспировской драме» (Москва: ВК, 2005 г. 492 с.) бачить у цій сцені свідоцтво досконалого «макіавеллізму» головного героя тетралогії. Генріх, лицяючись до Катерини, грає одну зі своїх багатьох ролей, цього разу — простого хлопця, але при цьому не втрачає з виду політичних цілей. «Під маскою солдатської простоти, під личиною «людини прямої і чесної», яка не вміє говорити про свої почуття, час від часу проглядає «вперте, залізне обличчя» (stubborn outside, iron aspect) «найкращого короля своїх підданих» (Н. Э. Микеладзе, «Шекспир и Макиавелли: тема «макиавеллизма» в шекспировской драме» (Москва: ВК, 2005 г. 492 с.)
Бажаю заступитися — наскільки можливо заступитися. Успіх актора залежить від його контакту з глядачем. Хоча Кейт і каже Генріхові «me understand veil — я все зрозуміло», видимо, всього багатства дотепності нареченого, що складає його роль простого хлопця, вона оцінити не може, — принаймні, так, як англомовні глядачки п’єси (маю на увазі, звичайно, Катерину — персонаж у порівнянні із глядачками). Далі, попередня сцена з уроком англійської підказує, що саме такий спосіб спілкування для Катерини має бути незвичний, міг би здатися для неї занадто брутальним. Але про щирість Генріха Катерина може судити за якимось деталями, що не перекладаються — за звучанням голосу, жестами. А двічі у цій сцені, коли Катерина дорікає Генріхові за нещирість, це відбувається після того, як Генріх звертається до неї із наголошеною вишуканістю, у манері, до якої при французькому дворі вона мала звикнути більше. Один раз — на самому початку сцени, коли Генріх починає розмову з нею у віршах (і після цього він переходить на прозу, помічаючи про себе : ‘The princess is the better Englishwoman’, «З принцеси вийде непогана англійка» (переклад В. Ружицького), тобто так само, як англійки, вона стережеться лестощів. Можлива аналогія — з листом Гамлета до Офелії, який Полоній читає Клавдієві й Гертруді: також — на початку віршик, потім — проза і жарт, які, на погляд автора листа, мають пролунати краще. Інший раз — далі, коли Генріх осипає Катерину компліментами французькою. Вона зауважує тоді: «Ваша majestee (величність) знає досить fausse (фальшивих) французьких cлів, щоб обманити найбільш sage demoiselle (розважливу дівчину), яка є en France (у Франції)» (переклад В. Ружицького). Коли згадується його суворий вигляд (stubborn outside), можливо, це літературний Генріх дещо іронізує із зовнішності історичного Генріха, як її представлено на його найвідомішому портреті: таке обличчя («в очах криця відсвічує», переклад В. Ружицького), за словами літературного Генріха, заважає лицятися до жінок… Та у даному випадку це не мимовільна обмовка, що видає справжній характер того, хто говорить, а свідома його самокритика, яка стосується очевидного.
Та найбільше мені хочеться посперечатися ось із цим фрагментом: «Ставлення шекспірівського персонажа до музики і роль музики в його житті (ще частіше у передсмертні хвилини) завжди є важливим засобом характеристики героя. «Співоча смерть» короля Джона, благословення «тому, хто послав музику» Річарда II, навіть прохання Болінгброка про «ледь чутну музику» наприкінці… Генріха V, який називає мову нареченої, яку він щойно запевняв у своєму коханні, «ламаною музикою», — ймовірно, не зворушує музика, у нього «немає музики в душі». (Н. Э. Микеладзе, «Шекспир и Макиавелли: тема «макиавеллизма» в шекспировской драме» (Москва: ВК, 2005 г. 492 с.)
Якщо літературний Генріх чує в голосі Катерини музику, хоч і ламану (причому ламана вона тому, що Катерина розмовляє ламаною англійською) — виходить, музика для нього небайдужа, інакше він не вдався б до такого образу. Про історичного Генріха V точно відомо, що він був музикантом і композитором, залишаючись при цьому грізним государем і воїном: збереглися рукописи деяких музичних творів (‘Gloria’ і ‘Sanctus’ у збірці XV століття під назвою ‘the Old Hall manuscript’), що визнаються його творами (інформація про це є, наприклад, у книзі Vale M. Henry V: The Conscience of a King. New Haven and London. Yale University Press, 328 p. Chapter 6. The King and the Peaceful Arts. Music, its Patronage and Practice). Не єдиний приклад, коли в одній значній історичній особистості поєднуються таланти до музики і до військової справи. Літературний шекспірівський Генріх V, видимо, музичний не настільки: у першій частині «Генріха IV», у розмові з Фальстафом, він кепкує з лютні закоханого («Генріх IV», ч. 1, акт 1, сцена 2, і з погляду історичної точності згадка про лютню тут — анахронізм). Якби Шекспір знав про захоплення прототипу свого героя музикою, це перетворилося б на яскраву позитивну рису для Генріха з його п’єс.
Та історичний Генріх V також вільно говорив французькою, що робить сценку з Катериною з шекспірівської п’єси історично неможливою — хоча, справді, він говорив англійською публічно і підтримував використання англійської мови. Поява двох мов і мовної перепони у сцені з Катериною у шекспірівській п’єсі «Генріх V» може мати багато інтерпретацій у постановках — бути засобом створення і комізму, і дещо сумного комізму; бути засобом показати і віддалення між майбутнім подружжям, і таке віддалення, яке все ж буде подолане.
Мені більше хочеться (хочеться — це, зрозуміло, особиста перевага читача, та заснована на тексті) бачити у комічній принцесі Катерині не створювачку чергового приводу для майбутнього чоловіка грати роль, а, навпаки, — дзеркало, що спонукає його показати себе справжнім — у даному випадку таким, що бореться за кохання, без якого його ж велика воєнна перемога з нього сміятиметься. Те, що у цій же сцені продовжують згадуватися політичні інтереси Генріха, на мій погляд, не створює суперечності: він не має відмовлятися від їх переслідування, та це не означає, що він не може щиро хотіти сімейного щастя.
На того, хто звернеться до п’єси невідомого автора «Славетні перемоги Генріха V», що вважається джерелом другої шекспірівської тетралогії (висловлено також версію, що автором цієї п’єси міг бути молодий і поки що менш досвідчений Шекспір — Tillyard, E. M. W Shakespeare’s History Plays. New York, 1944; Pitcher, Seymour M. The Case for Shakespeare’s Authorship of «The Famous Victories». New York, 1961), очікує відкриття. Катерина там не розмовляє ламаною англійською мовою, що зменшує комізм ролі — взагалі змінює її. А крім цього, роль Катерини там значніша: вона навіть веде з майбутнім нареченим перемовини — точніше, справляє на Генріха психологічний вплив.
Видно схожість між відповідною сценою зі «Славетних перемог» і сценою Генріха та Катерини з «Генріха V»: так само Генріх називає французьку наречену «Кейт», так само запитує, чи може вона його покохати, так само Катерина вказує на лихо, яке він заподіяв тій стороні конфлікту, до якої вона належить, як на перешкоду для її кохання і наголошує, що підкоряється волі батька; так само Генріх говорить і про свою любов, і про політичні інтереси. Та помітна відмінність у деяких деталях. У «Славетних перемогах» Генріх оголошує глядачеві про свою любов до Катерини перш, ніж Катерина з’явиться на сцені — і це виключає сумніви у його щирості. Генріх у п’єсі » Генріх V» хоче кохати і бути коханим, але ще не кохає. Це його перша зустріч із нареченою, а за характером Генріх сильно відрізняється від Ромео і Орландо. Про історичного Генріха повідомляють, що він до першої зустрічі з майбутньою нареченою довго розглядав її портрет, але у шекспірівській п’єсі про це не говориться. У «Славетних перемогах» Катерина оголошує про свою прихильність до Генріха так, що і він, і глядачі про це чують; в п’єсі «Генріх V» вона не висловлює своїх почуттів, так що Генріх каже герцогові Бургундському, що поки що не збудив у ній кохання. А дві відмінності мабуть що особливо важливі. У «Славетних перемогах» Генріх запитує Катерину:
«Чи можеш ти кохати короля Англії?»
У «Генріху V» він запитує:
«Чи можеш ти мене покохати?» (Переклад В. Ружицького).
І так роль короля зникає, а залишається людина, яка шукає любові. (Можливо, аргумент на користь того, що Генріх, який розмовляє з Катериною, не грає простого хлопця, а щиро намагається боротися за її кохання).
У «Славетних перемогах» Катерина каже:
«Як мені кохати того, хто був такий жорстокий з моїм батьком?»
У «Генріху V» вона каже ламаною англійською:
«Хіба є можливо покохати ворога Франції?» (Переклад В. Ружицького).
І тут поворот — від особистого до спільного. Смішна молоденька красуня нагадує, що вона — принцеса, яка приймає близько до серця біди своєї країни. Ймовірно, вона може сказати ці слова так, щоб Генріхові стало не по собі.
Принцеса Кейт не належить до числа шекспірівських героїнь, які запам’ятовуються тим, що говорять і роблять. Вона не з того ж ряду, що Джульєтта, Порція, Беатріче, Розалінда, Віола. Але … у таких випадках потрібне «але». Катерина втілює собою примирення сторін, які ворогують. Король Генріх, її майбутній перший чоловік — воїн, який поновив війну, а його зустріч і поєднання в шлюбі з нею війну припиняють. (Наступні воєнні дії проти брата Катерини Карла, майбутнього Карла VII в п’єсі не відображено). Катерину можна розглядати як комічну протилежність Генріха, з якою вони взаємно притягаються і присутність якої дозволяє йому проявити себе. Забавно, що вона, отже, потрапляє до тієї ж групи персонажів, що й настільки несхожі на неї Флюелен і навіть сер Джон Фальстаф. Генріх дуже активний, Катерина — значно менше, та за сюжетом п’єси «Генріх V» він рухається до неї, їх зустріч відмічає розв’язку. Катерина, за невеликої ролі й комічних рис, — символ відновленого миру в п’єсі про війну. І тому вона значніша, ніж звичайно виглядає — і має виглядати — з першого погляду.
ID:
964011
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Послання
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 27.10.2022 21:18:02
© дата внесення змiн: 27.10.2022 21:18:02
автор: Валентина Ржевская
Вкажіть причину вашої скарги
|
