«… Життя – це втеча чи нестримний біг…»
(Франческо Петрарка)
П’ять пар чобіт
Князя Чорторийського
Стоять на порозі
Давно неіснуючого
Зруйнованого вщент замку,
А мені досі болить
Вістря стріли чужинської,
Що застрягла між ребрами
У житті якомусь позаминулому,
Коли кінь та шабля
Та ще й Воля
Єдине, що мати й тим жити
У столітті бозна якому
Але бурхливому:
Коли як завше –
Сльози, пожежі, згарища, пустища
І солодке «приходь»,
І щемливе «вертайся».
А куди вертатись, як листя
Коли зелене, а коли жовте
Закриває чи засипає все
Аж очам боляче,
І частують холодним вітром
Жінки, яким дарував шеляг
За шматок хліба і дрібку солі.
А на шляху осінь.
Лети!
Ти вже не вершник, а птах,
Вмієш слухати дзвони розбиті
Церкви спаленої
На попіл сивий.
За крок від квіток звіробою,
За сто років до Мікеланджело
Слухаю білої сови крик.
Дякую за відгук! Радий, що мої твори Вас зацікавили. 
Цікаво! Сподобалось. 
