Можна і не писати нічого нового, бо
ходить поміж розвалин колишнього ще не воскреслий бог,
а поводир, що нагострював голос твій, якщо й був – осліп,
лиш папір досі сяє, але не сприймає знайомих слів,
хоч зсипай їх докупи, хоч щільно вкладай рядками.
Скільки мова носила, як море, легких золотих човнів,
доки вибухнув світ, похитнувся і почорнів.
Підіймаєш з глибин милосердя за каменем камінь –
раз за разом знаходиш потрібний,
та згодом винищуєш вщент.
Слів нема, бо твої, може, й не народилися ще.
