|
~Основано на реальній фантазії та роздумах про життя~
Трішки про себе.
Я, звичайна дівчина із нічим непримітного сучасного міста. Подробиці були б не цікавими, тому я позбавлю вас їх. Маю бізнес, що прийшов мені в спадок від батьків. Проживаю в місті з самого дитинства. Кожного дня виконую звичайні справи, проїжджаю одні й ті самі вулиці, відвідую єдиний кафетерій. Виглядає сіро й нудно, але тепер не для мене.
...
В моєму житті завжди все було сплановано. Все почалось з 3 літ. Мої батьки опікали кожен мій рух. В садок я не ходила, та й няня була не потрібна. Зранку - ціла рутина речей, які має виконувати гідний партнер. Вдень - заняття. Частіше всього була математика, цифри, котрі дратували навіть своєю присутністю взагалі. Полудень - спортивні заняття, спілкування з репетитором та логопедом (мала не гарну вимову). А от в період з 17:00-19:00 ми відвідували улюблений кафетерій мого батька. Чи мала я вибір? Звісно ні. Проте цей час, був чи не найбільш важливий особисто для мене за день. Я чекала вечора із задоволенням, адже не мала нічого цікавішого за це. Мені подобалось спостерігати за відвідувачами, їхніми розмовами та історіями. Не потрібно й читати книжок.
Спитаєте, чи не бажала б я розмовляти з однолітками? Так, мені хотілось побавитись з іншими дітьми в піжмурки чи "доганялки", так називали ці ігри діти, але мій графік був перенасичений та на це зовсім не залишалось часу. Все не так сумно, в неділю, одразу після церкви, я відвідувала дитячу площадку, але оскільки була досить мовчазливою (соромилась вимови), мала з друзів лише дворового песика, з яким мені теж не дозволяли возитись. Усе казали: «З лишаєм ми не вийдемо з лікарні! Це не раціонально використаний час!». Я вірила батькам, вони хочуть як ліпше, принаймні я вірила цим словам. І з кожним роком - більше обмежень та клопоту. З мене хотіли виплекати гідного представника компанії батька. І їхня мета здійснена. Батьки гордились би мною, але, на жаль, жахлива аварія на моє 19-ти річчя відняла це бажання.
...
Наразі, мені 32. І я не зраджую традиціям. Знову сиджу в улюбленому кафетерії та п'ю чай без цукру. Чому так? Ні, він мені не подобається. Але мої батьки хотіли б цього для мене, особливо мама. Вона займалась спортом, доглядала за собою та своєю шкірою так, що у свої (ще тоді) 44 виглядала молодшою за мене. Проте то в минулому… Чай без цукру, це спогад з минулого, що лишився й повертає мене до них, батьків, що виростили з мене робота. Я маю усе, інші сказали б мені, як фраза з фільмів : «ти серйозно?». Гроші, постійна робота та жодного натиску. Моя компанія - моя буденність. Єдине, чого я досі не змогла зробити - це знайти свого співбесідника. Пройшло вже 29 років, але заводити друзів й досі не навчилась. Можливо, звучить смішно, але… Чи дружили б з дівчиськом, що спілкується з собаками, підлітком, що розповідає про католичні служіння? Не думаю. А зараз, що мені зараз. Контракти, ділові бесіди для мене важливіші. І бажання поки що немає. Інколи здається, що я була народжена для продовження сімейного діла. А, можливо, мені й не здається... Й досі я мовчазлива, хоча вже й маю гарну вимову та й навіть не відмовляюсь від звички спостерігати за людьми у кафетерії. А особливо за нею...
...
Ця жінка була мені цікавою з першого відвідування кафетерію. Вона відрізнялась від всіх. Всі розмовляли, щось обговорювали, виясняли. А вона просто мовчала, пила чай з молоком та читала свою пошарпану книгу. Раніше на вихідні замовляла тістечко з вишневим джемом, але коли його викреслили з меню вже нічого й не замовляла. Я називала її для себе Відречена, адже вона не мала ніякого відношення до навколишніх. Жила, певно, сама для себе й нікого не бачила поза собою. Вона приходила завжди о 18:00 та сиділа тут аж до закриття кафетерію, казали інші, що пліткували про неї. Відречена тоді була приблизно мого віку зараз, але за ці 29 років зовсім не змінилась, на відміну від кафетерію. Кудлате волосся золотавого кольору, французька шапочка на бік. По настрою кольори водолазок змінювались, але піджаки мали строгий чорний або сірий колір (у нашому місті холодний клімат). Проте завжди Відречена одягала темні окуляри. Подейкують тому, що соромиться очей. За довгий час я вивчила її наскрізь, але цього не знаю. Раніше вона завжди читала серію своїх одних і тих самих пошарпаних світло-коричневих книжок. Та років 14 тому, в її житті з'явились нові фарби.
...
Все почалось тоді, 14 років тому. В нашому улюбленому кафетерії з'явився новий постійний відвідувач, років 45-ти. Він завжди приходив самий та зі своєю яскравою книгою. Одягав костюми в клітку, його зачіска була залакована, мав темний колір волосся. З першого дня його появи тут, кафетерій був переповнений, не було де і яблуку впасти. Проте місце біля Відреченої залишалось завжди пустим. І не тому, що ніхто не хотів біля неї сидіти, чи вона не дозволяла. Усе тому, що хто б не намагався з нею заговорити, вона завжди мовчала. Навіть на питання офіціантів, відповідала жестами в меню. Тоді ж, чоловік, зайшовши сюди хотів знайти місце де сісти. Пам'ятаю все дослівно. Він пильно оглянув кафетерій та побачив її столик, сусідній диван якого пустував. Підійшовши до Відреченої він запитав:
– Чи не складе труднощів вам розділити зі мною сьогоднішній вечір та столик, мем?
Вона промовчала, як не дивно. Чоловік усміхнувся та сів за столик.
– Моя дочка завжди казала : мовчання – знак згоди! – промовив він.
Вечір тягнувся довго й цікаво. Я малювала в блокноті та слухала всі його розповіді. Він був дуже товариський та комунікабельний. Розповідав про все з неймовірною харизмою. Слухати його було дуже цікаво, хоча інформація життєво не потрібна. Він приносив з собою книгу, казав, що вона його улюблена, хоч ніколи в кафе її й не відкривав. Замовляв завжди мокачино з льодом, хоча в такому холодному місті його льодяно й пити, та його це не хвилювало. З усього, що колись чула, я дізналась про чоловіка й не тільки нього надзвичайно багато. В той вечір він завів розмову про себе.
Цей чоловік - Марко Уінглес Харінгтон. Має доньку, що проживає за кордоном. Він працював садівником у матері його доньки, вона заможна та заміжня. Чоловік цієї жінки й досі не знає про те, що Челсі (донька Марко) не його дитина. Але навіщо ця інформація? "Світ від цього не рухне"- казав Марко та заливався від спогадів. Він дуже радий, що Челсі зростає в достатній сім'ї. Говорив, що вони зможуть дати їй набагато більше, аніж він. Марко нагадував кожного разу, що йому приємно буде іти з цього світу знаючи, що залишив частинку себе. Відречена все слухала його та удавала, що гортає сторінки та зовсім не має діла до історії. Тоді я помітила, що книгу вона тримала догори ногами. Марко зробив їй пораду перевернути книгу, і вона хутко цим зайнялась.
...
Кожного дня ми дізнавались від Марко неймовірну кількість історій. Про погоду, подорожі, готування страв, обрізання кущів, правильну форму меблів, укуси комарів та їзду на конях. Він став приходити рівно о 18:00. Бували дні й коли він був мовчазливий, сумний чи стривожений. Це нормально, настрій така річ. Він, бувало, намагався Відречену вивести на бесіду, але все марно. Хоча йому це не приносило дискомфорту. Марко знав, що вона його слухає. Завдяки йому, я відкривала для себе нові горизонти і не тільки. Він найсвітліша людина, яку я коли тільки бачила, хоч і не була знайома. Слухати його було зовсім не важко, попри непотрібну інформацію. Я все малювала у своєму блокнотику та прислухалась до нових історій. За багато років спостерігання, з малих каракулів вийшли чудові малюнки, які для мене є справжніми скарбами.
Певно, інші теж вважали мене дивною. Сиджу сама, не розмовляю та все малюю. Проте мене це не хвилювало. Так от, щодо розповіді, у мене навіть була окрема сторінка для фраз Марко. Цитую деякі:
"Ліпше почну з морозива, все одно п'ю холодну каву"
"Ось, поглянь, з'явилась перша зірка. Мабуть, моя совість... "
"Хотілось би виправдати свої вчинки хорошими, але що я буду робити після смерті? "
Ці фрази я не завжди розуміла, але вони так вабили собою. Марко неймовірна людина з гострим розумом та сарказмом. Та щось змінилось. Через 7 місяців він різко перестав відвідувати кафетерій...
...
Першого дня, коли Марко не прийшов, я відчула себе неповноцінною. Я переймалась та мені було навіть сумно без нього. Того дня й Відречена просиділа в кафетерії лише годину. Це було дуже дивним, адже навіть якби він не прийшов, то вчора точно розповів би про свою відсутність. Я сподівалась, що він забувся нагадати.
Але й наступного дня він не прийшов, і наступного теж...
Пройшло ще кілька днів та я почала серйозно переживати за нього. Що з ним сталось? Де він подівся? Було помітно, що Відречена теж не знаходить собі місця. Приходила в кафетерій вона лише на чашку чаю, після чого відразу йшла.
...
Наступний день. Неділя. У кафетерій привезли газети, свіжий випуск, як підсумок тижня. Це, мабуть, єдина звичка, яку не втратив кафетерій за всі ці роки.
Я, як звичайно, взяла одну із них, щоб дізнатись про новини міста. Нові споруди, обладнання, досягнення... Безліч тем старомодного дизайну з яскравими виділеннями, що приваблювали зір. Проте наступний заголовок стривожив багатьох читачів, а мене до глибини душі. Смертність від раку.
Як зараз пам'ятаю це відчуття. Хвороба, через яку покинула життя моя бабуся. Її страждання та муки. Я читаю рядки цієї жахливої хвороби, що за такий короткий час зменшила населення міста аж на 5 осіб. І в кінці перерахували їх імена. Серед них я знайшла одне знайоме, через яке серце на хвилю перестало битись... Марко Уінглес Харінгтон.
Єдина людина в житті, що викрила в мені почуття. Я заплакала. Чи не вперше за всі роки.
Це відчуття. Тобі відразу морозно, млосно та кидає в жар. Ніби то розум не дозволяє повірити в це. Ти начебто під водою і не чуєш нічого.
Як в це повірити? Ти декілька днів тому бачив цю людину, чув її сміх та історії. Непомітно було навіть симптомів. Він завжди був привітним, здавалось би здоровим, з гарним залакованим волоссям та широкою посмішкою. А тепер його немає. Ти більше ніколи не побачиш його посмішку, не почуєш сміху чи нової історії. Все. Його більше немає. Він більше не буде поряд. Лише закарбований в пам'яті та спогадах...
...
З того дня, як були відомі новини, я не бачила Відреченої й досі. Вона пропала разом з Марко. Пройшло вже 13 років і 5 місяців відтоді. І в моєму житті був бізнес і лише він. Часто я згадую ті історії, які я слухала з задоволенням. Інколи я ходжу до плити Марко. Розповідаю йому свої історії про сіре життя. Більшість моїх однолітків вже мають дорослих дітей, щасливе сімейне життя. А я не маю нікого. Мені й хотілось би мати когось, але я просто не можу. Я не маю тієї харизми чи духу. Можливо, не маю надто сильного бажання… Я немов робот, що відпрацьовує команди. Я не маю інтересів, друзів чи заняття, окрім малювання та бізнесу.
До одного разу все це повторювалось одноманітно.
...
За наступним разом я прийшла до Марко з жахливою втомою від роботи. В житті не залишилось нічого окрім принципів та просування бізнесу. Мені треба було комусь виказати свої переживання, і це була лише плита Марко, яка завжди вислухає тебе. Мені хотілось би думати, що він мене чує. І я так думаю.
Коли я підходила до неї, то побачила знайомий пам'яті силует золотавого волосся. Дивне відчуття бачити знайому людину, з якою не знайома формально. Я підійшла ближче та впевнилась точно. Це вона... Відречена. Я так рада була її бачити, хоч ми й ніколи не спілкувались. Вона сиділа біля плити Марко та читала його улюблену книгу. Що було більше дивним за все - на ній не було окулярів. Тепер я зрозуміла в чому діло, адже вона мала великий шрам біля правого ока, але це не псувало її зелені очі. Відречена мала чистий англійський акцент та зовнішність, немов з реклам 90-стих, ретро. Мій світ перевернувся.
Коли вона помітила мене, на секунду затихла, потім забарилась, одягнула окуляри й пішла звідти. Поведінка була дуже дивною, але чомусь я її розуміла. І вмить мені прояснилось. Щось більше, аніж раніше. Несподівана зустріч людей, які знають одне одного давно, але не знайомі...
...
Того дня мене збентежила наша зустріч. Вона, жінка, що здавалось би не мала зовсім почуттів навідувала Марко і читала йому його книгу. Вона навіть зняла окуляри, які завжди були на ній. Переборола себе та говорила. Я зрозуміла. Вона мене надихає. Жінка, яку я знаю досить давно, але з нею не знайома.
Я вирішила сама для себе познайомитись, не гаяти ще 15 років, а жити тут і зараз. Вона моя споріднена душа, я це відчувала.
Мені прояснилось. Принципи, відносини, через які ми дотепер не спілкувались - ніщо. Навіщо і чому ми втратили стільки часу? І мені знадобилось 13 років і 5 місяців, щоб це зрозуміти.. А чи захоче вона взагалі спілкуватись?
Мій робочий день закінчується о 17:00, а після я мала вільний час, який завжди виділяла на кафетерій. Дні, коли я пропускала відвідування, були лише від хвороб. Але цього разу це є набагато більше. Я маю знайти Відречену.
Це досить складно, адже нічого про неї не знаю окрім вигляду та того, що нас поєднувало з Марко обох.
Я кожного дня навідувала плиту Марко, але її там не було. Коли вже я зрозуміла, що вона більше не приходить, то почала шукати її іншими шляхами, чим самим прозріла на світ.
Я шукала її скрізь, в крамницях, книжкових магазинах, в парку, по всьому місту в надії знову її зустріти. Виявляється наше місто дуже гарне. Раніше я цього не могла збагнути, побачити. В мені з'явились нові почуття. Людяності? Проте Відреченої ніде не було, немов випарувала того ж дня..
Через кілька тижнів, коли вже я зневірилась, що більше не знайду Відреченої, по традиції знову почала відвідувати кафетерій. 18:00 я прийшла, замовила чай без цукру та дістала свій блокнот. Важко було щось уявляти, адже моє засмучення затьмарило все. Можливо, ми більше не зустрінемось, хоча я мала стільки часу. І чи варто було очікувати на щось стільки років? Чи варто було втрачати свій час на мовчання? Зараз мені не хочеться жити. Немає звичайної радості, майбутніх планів, людей поруч. Хотілось би втекти, подорожувати та немає кому поручити свій бізнес. Зараз я зрозуміла, я одна-однісінька. Сьогодні чай без цукру був незвичайно гірким, мені захотілось додати молока. Я одягла окуляри, щоб не видно було мої заплакані очі. Я перетворююсь у Відречену.. І починаю розуміти її дедалі більше..
...
Пройшло 2 тижні, а я знову відвідую кафетерій. Тепер я точно робот, що виконує роботу, я в цьому впевнилась. В житті не залишилось радості. Так важко втратити надію на все, що було для тебе цінним. Коли ти втрачаєш надію, ти падаєш і вставати немає бажання. Зі сторони здавалося б, моє життя - безтурботне, і я вигадую для себе проблеми. Проте ніхто ніколи не дізнається, що наразі в мене на душі. Не зрозуміє, чому мені так важко. В цьому світі людям важко дається співчування, адже за своїми проблемами не розуміють проблем інших.
Я впала у відчай. Його зараз і відображаю в блокноті.
Сьогодні я не чую нікого, ні пліток, ні історій, ні галасу.
Відчай – це пустота, що заполоняє тебе та простір навколо.
Я малювала довго, та вже було 20:01, а я ще сиділа в кафетерії. Я майже нічого не відчувала, окрім протягу від вікна. Чай з молоком заспокоював, але не допомагав. Я думала про своє життя. Скільки можливостей, скільки відчуттів та радості я могла б відчути, як би не принципи.
Люди приходили і йшли, бачила я боковим зором. Мелькали, аж допоки зовсім всі не пішли. Закриття о 23:00, а зараз вже 22:14. А я й досі сиджу тут, що було незвичним для мене.
Та несподівано біля мене з'явилась фігура, яку я помітила лише боковим зором. Вона на секунду зупинилась біля мене, чому я здивувалась, але не придала особливого значення. Вона забарилась та присіла біля мене, від чого я ледве не знепритомніла.
– Вибач.. Мені – відповіла вона, чий голос можна впізнати з тисячі.
Це Відречена.
Я була шокована та дуже рада, як ніколи в житті. На моїх очах проступили сльози, та я не могла вимовити ані слова.
– Я знаю тебе ще з самого дитинства, і-і бачила інтерес, що ти проявляла до мене, але ж нічого подібного не відчувала – Відречена притихла.
– Мною керував відчай, але… Коли з'явився Марко, я почала відчувати. Емоції. А потім... Сталось те, що сталось. І я знову картала себе за це. За те, що не змогла переступити через себе.
Відречена обережно говорила. Було помітно, що кожне слово їй давалось важко.
– Все почалося тоді, 30 років тому... Був вечір. Я зі своєю сім'єю їхали з відпочинку автомобілем. Я мала двох чудових діточок та чудового чоловіка. Ми звичайно спілкувались про своє, а потім я почала його сварити за звичайні побутові проблеми. Він теж відповів галасом. А далі світло. Біле світло. Звук битого скла. І далі я нічого не пам'ятаю окрім цього та переживання за сім'ю. Попри удар, я хотіла їм допомогти, але не могла фізично. І все. Темнота.
Відречена заплакала.
– Через свою дурість я їх втратила...
Її історія... Тепер я її розумію, адже пережила те саме.
– Якби я не говорила тоді цього, вони були б зараз поруч... І з того часу… Я перестала говорити, щоб не зашкодити й іншим. Було багато лікарень та курсів психотерапії, але все марно. І лише недавно, коли зустріла тебе, я зрозуміла, що ще не все втрачено.
Ми просиділи аж до самого закриття кафетерію спілкуючись про життєві проблеми. Я знайшла людину, з якою можна легко спілкуватись про все. І навіщо було втрачати 15 років, щоб це зрозуміти. Якби не Марко, навряд чи ми взагалі до цього дійшли б. Потрібно жити тут і зараз. Здійснювати необдумані та спонтанні вчинки, на які здавалось би не наважились. Ми маємо можливість діяти, то ж не треба гаяти часу. Інакше, можете повторити нашу "німу" історію.
...
Через кілька місяців підписування різних аркушів мою компанію перейняв інший представник. Мої батьки були б цим зовсім не задоволені, але це мій вибір, який я здійснила вперше в житті.
Спочатку я придбала собі ріжок морозива, за гроші від компанії, а потім викупила кафетерій та назвала його на честь Марко. Це було важко, але за зусиль, досвіду бізнесу та наполегливості я змогла добитись бажаного. Тепер ми вже сиділи у власному кафетерії, діло якого просувати було набагато приємніше. Життя налагодилось. І тепер все добре.
Кожного дня ми обмінювались з Відреченою цінними словами, які давно могли б розказати. До речі, Відречену звати теплим американським іменем - Клер, а мене Лорен. Не змушуватиму вас подробицями, тож пропустимо цей момент...
Принципи відіймають в нас моменти.
Ми можемо знати людину, але не привітатись. Ми можемо проходити повз будинку рідних людей, але не зайти на чашку кави. Ми живемо за принципами, які вважаємо нормою. Але чому? Чого вони варті? В чому їх плюси?
Ми маємо цінувати кожен момент, який би він не був, шукати в ньому радість. Казати цінні слова дорогим людям тут і зараз. Ділитись переживаннями та співчувати. Говорити. Щиро та невимушено. Не впадати у відчай. А якщо й так, то завжди знайдуться люди поряд з вами, що допоможуть вибратись з проблем. Досить почати їх помічати.
І наостанок, "починайте з десерту", так говорили в одному із фільмів. Не тримайтесь принципів, ловіть момент. І "нехай ваша чашка буде від чаю, аніж відчаю" – ще одна фраза Марко Уінглес Харінгтона.
11.09.2020
ID:
925248
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 16.09.2021 10:43:26
© дата внесення змiн: 02.12.2022 15:32:27
автор: Анна Стейша
Вкажіть причину вашої скарги
|
