Здіймається вітер, так тихо по волі
Між простору часу блакиті
Ми серед природи теплом оповиті
В чеканні не знаної долі
Ти ж знаєш, не можу дивитись на зорі
Бо серце вже звиклось до інших світил
В них тону не наче в безкрайньому морі
Це поглядів твоїх безмежність вітрил
Мовчи, зрониш роси з останнього стебля
Ще поки не сталась гроза
Я твоя підлога, а ти моя стеля
Й байдуже хто проти, хто за
Поглянь у простори, ген за горизонтом
Люпинові снять громовиці
Глибокі, як відчай, зав’язані бантом
Але скреснуть ніби черниці
На крок, ще два кроки і нас не спинити
Бо серця у ритмі одному
Лишень келих щастя зуміли б допити
Краплин не лишивши нікому
І тут мабуть краще, вітрами окуті
Ми поряд і дійтесь дива
Розчинені наче цукор в отруті
Кохання краплина жива
Гарний вірш! 
