|
Чи кожен може похизуватися родинними скарбами, реліквіями, які передаються у спадок? Та і взагалі… хто знає імена предків? Чим займалися? Як жили? Відповідь наперед відома… За хаосом сьогодення немає часу та і бажання витрачати час на вивчення минулого. В мене навпаки. З дитинства мене цікавило минуле села, минуле родини і захоплюючі розповіді про те, що було колись і я слухала все з роззявленим ротом.
Родини моїх пращурів не були багатіями чи вельможами, а простими козаками та селянами-землеробами, які тяжко працювали для добробуту сім’ї, але коли відбувалися зміни суспільного устрою, інколи залишалися голодними і без житла. Це було колись. Лишилися спогади, які передавалися новим поколінням, метричні записи, що вказують на реальне підтвердження переказів і скарби…
Скарбами я називала все те, що лежало у величезній дубовій скрині. Хоч такий тайник в кінці ХХ століття був зовсім не актуальним у новозбудованому будинку, але скриня стояла в теплому коридорі, ніби на роздоріжжі між іншими кімнатами і під великим залізним замком тримала в собі таємницю.
До скрині в мене доступу не було. Були щоденні прабабусині монологи про давнину і дитячі фантазії про те, що ж у скрині можуть ховати? З багатосерійних розповідей бабусі Каті пригадую, що скриню з приданим молода брала з собою коли йшла заміж, тому змалечку починала тяжко працювати щоб надбати собі добра.
Спочатку підготувати все для полотна. Коноплі мочити, тіпати, білити, золити, прясти, сукати, ткати… можливо і не в такій послідовності, але без кожного з цих етапів виробництво полотна було б неможливе. А полотно потрібне собі на вбрання та щоб нашити одягу чоловікові та його родині. Вишити рушники на ікони та втиральники, постільну білизну, запинки…
Пряли і вишивали з осені до весни, зазвичай вечорами, бо вдень роботи вистачало. Дівчата брали роботу на досвітки та вечорниці, щоб показати залицяльникам, які вони роботящі і як хочуть заміж. Є прислів’я: «Свадьба сорочку знайде», тому дівчата швидше намагалися напхати скриню плодами свого рукоділля і виглядати судженого. Вишивали в напівтемряві бо на весь гурт дівчат у хаті світився лише один каганець та і від нього світла було небагато. Але не було часу зважати на такі незручності, адже до весілля треба було пошити і вишити сім сорочок. Щоб найкращу вдягти на весілля, празничну – в церкву чи на свята, повсякденні для випікання хліба, годування дитини, для роботи і полі та порання по господарству і «на смерть», бо ніхто не знав скільки віку відміряно.
Сорочки були різні: білі, тоненькі, м’які, вишиті дрібними узорами в одну нитку, то білим по білому, то червоним і чорним, то вирізуванням, то мереживом. Інші були з цупкого сірого, грубого полотна, мали зовсім мало оздоби, але були по-своєму красиві. Рукава розшиті квітами, геометричними елементами, в’юнкими безперервними узорами що нагадують барвінок чи стеблинки трави.
Приблизно сто років тому, вишиті сорочки почали витискати з моди нові, куплені тканини, фасони та аксесуари і сорочки доношували лише старенькі бабусі. Інші вишиванки складали в скриню, як щось дороге, цінне і вже непотрібне. Так з кожним десятиліттям, зі зміною поколінь сорочки вдягали на сцену, коли катали батьків на «свадьбі», або просто рвали на ганчір’я, як непотрібну річ.
Коли у 1998 році померла бабуся Катя, її ховали у вишитій багато десятиліть тому, сорочці з чорними узорами, спідниці і корсеті. Все це добро багато років зберігалося на дні скрині і чекало свого часу.
Минуло трохи часу і бабуся Галя дістала зі скрині вузол зі скарбами. То були сорочки її матері, бабусі, прабабусі, свекрухи, та родичок, які жили набагато раніше. Сорочкам по 100-150 років приблизно і всі вони різні: різний крій і матеріал, нові і благенькі ношені, але вони збереглися такими, як їх заховали у скриню. Кожна сорочка – то шедевр. Зібрана з різних деталей з зубчиками, гармошечками, виточками. Все так бездоганно, тому навряд чи під силу повторити теперішнім майстриням. Деякі сорочки сточені з білої тоненької верхньої частини сорочки і грубого подолу з темного полотна, якого не було видно з-під спідниці. Цими скарбами милуватися можна годинами, та в той час вони були, як музейні експонати: розгорнули, подивилися і заховали у скриню знову.
А я в той час вже набивала руку у вишиванні від маленьких серветок, наволочок, картин, до рушників і до першої власноруч вишитої вишиванки. Я не обробляла коноплі, не пряла полотна, а просто купила білу заготовку з місцем для вишивки. З безлічі узорів та схем які знаходила в Інтернеті чи взагалі бачила на готових виробах, нічого так не зачіпало душу, як орнамент на сорочці захованій у скрині. Я перезняла узор, яким милувалися мої предки і тому, коли одягаю свою вишиванку, відчуваю їх захист, відчуваю зв'язок поколінь, відчуваю приналежність до вікових традицій, любов до рідного краю.
ID:
914382
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.05.2021 17:43:06
© дата внесення змiн: 20.05.2021 17:44:08
автор: Інна Рубан-Оленіч
Вкажіть причину вашої скарги
|
