Стоїть зимова ніч, беззора, сива.
Мов соняхи, в задумі ліхтарі.
Повіки вікон сіпаються з дива:
Пихтять без спину з люльок димарі.
Зриває покривало з тиші потяг.
Додому хтось прибув о цій порі:
Хто всі п’ять днів очікував суботи,
Щоб стати знов на батьківський поріг.
А хтось вертає з довгої розлуки
Й хвилини підганяв би, якби міг.
Його обнімуть материнські руки,
Утішить дім, родинний оберіг.
А дехто слухає чеканку з жалем,
Бо ждать на нього вже нема кому.
Йому вночі дивитися зосталось
У даль безмовну й про́сиву пітьму.
-Тік-так, тік-так, – відмірюють колеса.
І відстані маліють, і віки.
Шрамує тишу стукіт, наче лезом.
Як боляче розставити крапки…
Зворушливо, торкає кожне слово за душу!
Кожна мати очікує своїх дітей на батьківський поріг... Читаю із слізьми.
Мої онуки маленькі, я їх рідко бачу, немає можливості часто бачитися. Пробачте... Дякую за такий душевний твір. Щастя Вам, дорога Валентинко, удачі іще веселого настрою і чудових вражень!
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Зворушили... 
