Слюсар Надії Яківні до 80-річного ювілею присвячую:
Надійка наша народилась
У невеличкому селі.
Тут підростала і навчалась,
Пройшли рокИ тут молоді.
У Райгородок ходила в школу
І через Замчисько весь час,
У Андріяшівку додому
Вела стежина кожен раз.
Пішком ходили тоді в школу,
Бо хто ж возити дітей мав,
Та в те дитинство босоноге
Ніхто на це не нарікав.
Надюша вчилася відмінно,
І потяг мала до пізнань,
Але в роки ті повоєнні -
Не мала змоги до навчань.
Потрібно було працювати.
Батьки в колгосп за трудодні,
Щоденно йшли їх виробляти,
Й вкладали сили чималі.
А вдома діточок аж троє,
Бо у сестрички – два братИ:
Є Коля – старший, менший – Толя.
Йому вже в школу треба йти.
Пішла Надійка працювати
Різноробочою в колгосп,
Взялись який перейменувати
У новостворений радгосп.
А це вже інша тут можливість,
Ніж за колгоспні трудодні.
За працю грішми тут платилось,
Хоча ті кошти - замалі.
Була дояркою і в ланці
Сапала в полі буряки.
Вставала в темінь – рано-вранці,
Й лягала – в небі вже зірки.
Але вдалося цій Надії,
Паспорт отримати тоді.
І враз збулись дівочі мрії –
Стежки відкрилися нові.
З цим документом працювати
Можна було уже кругом,
Й скрізь на роботу могли взяти –
Й зібралась дівчина бігом.
Пішла Надюша працювати
В Житомир, в льонокомбінат,
( Там на житло у чергу стати )
Пізніше в меблевий комбінат.
А потім Ваню зустрічала,
Який із армії прийшов.
У нього сильно закохалась,
Й він долю з нею поєднав.
Побрались разом молодята,
І винаймали ще житло.
Поки своє їм змогли дати,
То двоє діточок було.
Синочок Коля, дочка Валя –
Двоє маленьких пташенят.
В центрі Житомира будівля,
Трамваї де корсують в ряд.
Ось тут квартиру їм надали,
І стало рідним їм житло.
Кубло сімейне збудували,
Й життя помірено пливло.
Поволі діти підростали,
Ішли у школу з дитсадка.
Оцінки гарні заробляли
Й мама щасливою була.
Незчулася - скінчили школу,
Й як пташенята із гнізда,
Крильми змахнули з небосхилу –
В життя дорога їх вела.
Бухгалтером стала Валюша,
Синочок Коля – моряком.
І радіть їй була найбільша,
Як всі збирались за столом.
Бо скоро діти одружились,
Прийшли в сім”ю невістка й зять.
Невдовзі й внуки народились
І стали в гості приїзджать.
Здавалось, жити і радіти,
Та захворів в Наді Іван..
Прийшлось його похоронити –
Ніхто такого не чекав.
Зосталася сама в квартирі –
Діти окремо всі живуть,
Та часто стукають у двері,
Ще й правнуки до баби йдуть.
В осінній день із ранку в шибку
Постукав вітер: дзень-дзелень.
І обережно в руки скрипку
Узяв і став співать пісень.
Бо день народження у Наді
Й примчалось вже вісімдесят.
Всі привітати її раді
Й всього найкращого бажать.
Хай безкінечною рікою
Пливуть вперед її роки,
Здоров’я стрІмкою водою
Хлюпоче й б’ється в береги.
Нехай же буде радість й втіха,
Й не сходить усмішка з лиця,
Нехай наповниться лиш сміхом
Квартира в кожен день життя.
А літ багато ще прожити,
Щоби минуло, десь за сто.
Щоб правнуків коли женити,
Змогла сидіти за столом.