Отак всотаєш серцем цю красу -
І ліс, і річку, й золоте привілля,
Свого дитинства найсолодший сум…
А коли станеш, як кульбабка, білим
Й повернешся на рідні береги –
Тебе й краса зустріне посивіла:
Ліс розгубив невичерпність снаги,
І річка помарніла і зміліла,
І часу невблаганна течія
В стежки звела наїжджені дороги –
Засудиш сам себе нещадно-строго,
Що в цій печалі є вина й твоя…
