Високу дзвіницю смутку її сколихуй,
розгойдуй якщо не подихом — придихом-птахом,
щоб сіявся світом по колу блаженний вихор
гарячого гніву, холодного сміху. Так о
вечірній порі, зігріваючи клекіт секунди,
серцем по клавішах мусиш вітри ганяти —
ніжні мусони приязні та огуди,
цілунки в повітря та крихти сухої м'яти.
Хай би сміялась — обняти її, вхопити,
стерти, забути, викохати, сховати...
Хочеться пити. А втім, і чого б не пити,
коли у марудній облозі тісної доби ти —
лише незамінний суглоб для своєї ж хати.
Десь за три моря дзвіниця по хмарах креше,
простір здригається, схід розтуляє око.
Що ж тебе так невгамовно тривожить – вперше —
щемко й жорстоко...
