Ти спалиш все, жадаючи тепла,
Без проблиску жахливої манери.
І догорить "обвуглена" душа,
А попіл розлетиться в атмосферу.
Дивитимешся довго на вогонь,
Старатимешся щось там розгледІти.
Вже не зігріє він твоїх долонь,
Не подарує крила, щоб злетіти.
Сумна весна навіє знов печаль,
Ти навіть не зумієш зрозуміти
Чому розбив він серце, мов кришталь,
Навіщо він лишив тебе горіти?
Ти у вогні розраду знов знайдеш,
Хто, як не він, тебе лиш зрозуміє.
Ти знову його номер набереш,
І знову твоє серце заніміє.
Ідуть гудки, і серце знов забилось,
Якась тривога в тебе на душі.
Хотіла розказати, що наснилось,
Та він вже не довіриться тобі.
Ти довіряла тільки лиш йому,
І відкривала всі свої секрети.
Але скажи:чому, біля вогню,
Ти на одинці спалюєш газети?
Де та любов, що серце зігрівала,
І рятувала душу від журби?
Куди подівся той, кого кохала,
Що говорив:"ми разом...назавжди!"?
Ти так хотіла ласки і тепла,
І в цілім світі лиш його бажала.
Та знову ти залишилась одна,
Коло вогню... і тихо ти заридала...
