А ти сиділа ніч на телефоні,
Коли із градів били вороги
І ти кричала в небо:" Досить! Годі!
Синочку любий, тільки лиш живи!"
Його колону знову обстріляли -
Тікали всі мерщій і хто куди.
Снаряди градів ззаду підганяли,
Лунало в трубку: "Тільки лиш живи!"
Ніч.Темінь. Сіре поле. Лісосмуга.
Позаду залишивсь якийсь рівчак.
Він наступив на побратима-друга,
Який зі страху в рівчаку закляк.
Зриває кашель. Душить щось у грудях.
Сльозяться очі. Дихать нема чим.
Снаряди з газом кинули по людях:
Чи виживуть, а чи подушать ним.
Палає небо. Рвуться там снаряди
І все залито фосфорним дощем.
Вогнем печуть, шкварчать по тілу рани.
Він зціпив зуби - жариться живцем.
І знов зв'язок. Він каже: - Все в порядку.
Ти не хвилюйся і лягай поспи.
- Та ні, синочку, не засну до ранку.
Держися, любий. Тільки лиш живи.
Пропав зв’язок.Ти бігаєш по хаті.
Волосся сиве рвеш на голові
І на коліна падаєш прохати,
Молитись Богу: "Господи, спаси."
Світає. Ранок. Знову син говорить.
- Спасибі, Господи, що він живий.
Все тіло корчить і судоми зводить:
- Держись, синочку. Тільки лиш живи!
Йому потрібно якось підніматись
І добиратись знову до своїх,
Шукати, хто зумів живим остатись.
-Синочку любий, тільки лиш живи.
А ти сиділа ніч на телефоні…
Тепер ти знаєш, що таке війна,
І як тремтить душа, коли не дзвонить
А грудям дихать не дає сльоза.
